Захарків Сергій “Митрополит молиться за Україну”

МИТРОПОЛИТ МОЛИТЬСЯ ЗА УКРАЇНУ

(діалог із нововідкритим памятником Андрею Шептицькому)

Відлунали високі слова патетичних промов, затихла промовиста лавина оплесків, відзвучали щемливі національні мелодії. Тепер я з Вами, Отче, наодинці. Залишився вклонитись Вашій пам’яті, відкрити для себе Вас неповторного, не захованого під захисним шаром гучних здравиць й улесливих епітетів.

Дивитесь поглядом суворим і простим. Саме таким були в земному житті: суворим до тих, хто зневажував українство, і простим у взаєминах з рідним народом.

Я ішов до Вас, перегорнувши сотні книжкових, журнальних та газетних сторінок, серед яких нерідко траплялися такі, що сичали ненависною люттю і тхнули тванню безглуздої брехні. Памфлетні «шавки» змагалися за «честь» кинути добрячий шмат болота на Ваше благородне ім’я. А сильні світу цього (Сталін, Гітлер…) боялися Вас і, значить, мусили поважати! Навіть підступні іуди на сумнозвісному Львівському соборі 1946 р., зруйнувавши 44-літню будову Ваших рук і розуму – міцну й авторитетну Українську Греко-Католицьку Церкву, не посміли все ж очорнити пам’яті самого будівничого, а проголошували з фарисейських амвонів лиш подячні слова.

Усе життя, упродовж усієї своєї титанічної діяльності на благо рідного народу Ви були реалістом завдяки тверезому розуму і залізній волі. А між тим доля Ваша оповита стількома загадками, що надає Вам мимоволі романтичного ореолу.

Багато запитань мені хотілося б поставити Вам. Одне з найперших: що спонукало молодого пестунчика долі, сановитого графа, бравого офіцера, блискучого доктора права круто повернути колесо фортуни і твердо стати на хресний шлях служіння зневаженій Церкві упослідженого народу? Відмовившись від принад успішного світського життя, змінили пишні костюми на аскетичну вовняну рясу монаха, підперезану звичайним чорним ременем… Надто дорого Вам коштували лаври українського Мойсея. Мабуть, Франко, який близько знав Вас, мав право на таке сміливе означення, бо ж і слова із знаменитого «Мойсея» начебто про Вас:

Все, що мав у житті, він віддав
Для однієї ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.

А між тим, доля Пророка – це неодмінна приреченість на самотність, на нерозуміння і заздрість з боку численних недоброзичливців. Ви зуміли подолати таку загрозу, бо, будучи морально і духовно вищим за будь-кого з людей, які Вас оточували, нікого не тільки не поривали з ними, а й, згідно з Христовими заповідями, ставали їм слугою. Глибоко зворушують листи до Вас тих, чиї імена знайомі нам з дитинства. Ольга Франко сподівається на допомогу для сина Тараса… Василь Стефаник просить позичити двісті золотих, щоб послати свого нащадка на навчання до університету в Канаді… Зрештою, і просити Вас про допомогу було зайвим, бо саме великодушне серце переважно підказувало Вам таку необхідність. Ви відчували невідпорну потребу підтримувати людей талановитих, здатних у майбутньому прислужитися Україні. Митрополичі стипендії для навчання співу письменникові і журналісту Михайлові Островерсі, Паращуку – для студіювання скульптури. Фундації українського Національного Музею, до якого з особистої колекції передали 9880 експонатів, народної лікарні, бурс, сиротинці, допомога інвалідам… Це не легенда, це достовірні факти Вашої біографії.

Ви вміли те, чого так бракує нам сьогодні: жити в порозумінні – з Богом, із власним сумлінням, з людьми високоосвіченими і малограмотними (до гуцулів не знехтували звернутися з посланням на їхньому ж діалекті!), навіть із ворогами. Вам закидали пристосуванство, а Ви просто дбали про спокій народу, пастирем якого призначив Вам бути Господь, тому й не сварилися ні з австрійською владою, ні з польською, ні з російською, ні з німецькою, хоч і майже самотньо протестували, коли Сталін творив голодомор, а Гітлер знищував євреїв. У тому, що західним українцям упродовж майже півстоліття було все ж таки трохи легше, ніж їхнім східним братам, найбільше Вашої заслуги. Ви мріяли про возз’єднання Українських Церков і багато зробили для цього…

Отак-от, прийшовши послухати, сказав усе за вас. Бо камінь мовчить. Ви всім серцем любили сучасників і нащадків. Останнім залишили величний заповіт – декрет до духовенства від 1941 р.: «Тоді… потреби поодиноких фахових груп людей заступають не раз цілком на обмані оперті гасла… свободи, братерства і рівности. І розвагу заступають демагогічними кличами, волю заступають пристрастю, (…) усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов’язкові для всіх закони, оборонців права і справедливості представляють фанатиками». Прислухаймось до митрополитового болю, нащадки! Бо пора вшанувати українського Мойсея не словами, а справами. Бо ж хіба не сором, що під час найменування вулиць прізвище Шептицького опинилося у другій черзі, що не зумів наш клир наполягти на беатифікаціїї, адже життя Кир Андрея не менш мученицьке, ніж смерть новооб’явленних блаженних, що вулицю великого служителя Церкви перетворили на пристановисько для ринкових крамарів, зовсім як євреї у часи Христового зішестя на землю?! Хіба не сором, що забуваємо про митрополитові духовні заклики до єдності – бо воюємо за церкви, до скромності – бо вибудовуємо новоявлені палаци, до щедрості – бо вважаємо благородне меценатство збитковою справою?! А камінь мовчить. Обережно? Велично! Митрополит молиться за Україну.

Захарків Сергій,
м. Тернопіль