Коментар Апостола на Неділю самарянки (Діяння Апостолів 11, 19-26; 29-30)

170

19Ті ж, що були розсипалися через гоніння з приводу Стефана, досягли аж до Фінікії, Кіпру та й Антіохії, нікому не проповідуючи слова, крім юдеїв. 20Були ж між ними деякі мужі з Кіпру та з Кирени, які прийшли в Антіохію та промовляли й до греків, благовіствуючи їм Господа Ісуса. 21Рука Господня була з ними, і велике число було тих, що увірували й навернулись до Господа.

22Чутка про це дійшла до вух Церкви, що в Єрусалимі, і вони вислали Варнаву в Антіохію. 23Коли він прийшов і побачив ласку Божу, зрадів і підбадьорив усіх триматися Господа рішучим серцем, 24бо він був чоловік добрий, повний Святого Духа та віри. І пристало багато людей до Господа.

25Тоді (Варнава) вирушив у Тарс розшукати Савла 26і, знайшовши, привів його в Антіохію. Вони збирались цілий рік у церкві й силу людей навчали. В Антіохії вперше учнів називано християнами.

29Тож учні, кожний з них по спромозі, ухвалили послати братам, що жили в і Юдеї, допомогу; 30що й зробили, пославши її старшим через руки Варнави і Савла.

Книга Діянь описує поширення Благовісті  з далеких окраїн імперії аж до її центру, радше, її серця, і показує нерозривно пов’язаний з цим поширенням зріст та дорослішання Церкви, що відбуваються попри зовнішні перешкоди та внутрішні бар’єри. Цей шлях з Єрусалиму до Риму, про який розповідає книга, підсумком пройденого шляху і пережитих подій (6,7; 9,31; 12,24; 16,5; 19:20; 28,31) поділяється на шість частин:

1. У першій частині (Ді 1,1-6,7) розповідається про події життя церкви в Єрусалимі від Вознесіння до зіслання Святого Духа. „ І росло слово Боже та множилось число учнів у Єрусалимі вельми, і велика сила священиків були слухняні вірі” (6,7).

2. У другій частині (Ді 6,8- 9,31) розповідається про поширення Церкви в Юдеї, Самарії та Галилеї. Поштовхом для проповіді стають гоніння, спричинені мучеництвом Стефана (8,1.4). В розповіді про мученичу смерть Стефана (Ді 7,57-60), вперше згадується про Савла, що з запеклого ворога та супротивника Церкви після зустрічі з Воскреслим стає сміливим Його проповідником від Дамаску до Єрусалиму (Ді 9,27-28). Оскільки гелленісти (юдеї, як і Савло, виховані в грецькій культурі), хотіли його вбити, Савла відсилають до Тарсу, його рідного міста. „Отож, Церква по всій Юдеї, Галилеї і Самарії мала спокій; будуючись і ходячи в Господнім страсі, наповнялася вона втіхою Святого Духа.” (9,31)

3. Третя частина (Ді 9,32-12,24) розпочинається з розповіді про проповідь ап. Петра в Лідді, Яффі та Кесарії, в якій, після видіння в (10,9-16) та зшестя Святого Духа на язичників (10,44-45), охрестив сотника Корнелія та його дім. Далі розповідається про реакцію на ці події в Єрусалимі, поширення та зріст Церкви в Антіохії, гоніння з боку Ірода Агрипи. „А слово Боже росло і множилося” (12.24).

4. Четверта частина (Ді 12,25 -16,5) присвячена поширенню Церкви в малій Азії, першій місійній подорожі Савла, котрий після проповіді на Кіпрі (13,9) почне називатися Павлом. Прийняття в Церкву в Церкву необрізаних язичників, та незберігання ними ритуальних приписів Закону, викликало неприйняття з боку юдеохристиян та суперечки, що призвело до зібрання собору в Єрусалимі (Ді 15,1-30). Рішення Собору відкрило ширше двері для проповіді серед язичників, і Павло, розставшись з Варнавою, почав обхід спільнот Малої Азії, серед яких раніш благовістив, навчаючи їх „берегти ті постанови, що їх були схвалили апостоли і старші в Єрусалимі” (16,4).  „Отак Церкви утверджувались у вірі й росли числом щоденно” (16,5).

5. У цій частині книги (Ді 16,6-19,20) описані місійні подорожі ап.Павла та  поширення Церви у Європі, зокрема. його проповідь  у таких важливих містах, як Филипи, Атени, Коринт та Ефес. „Отак, завдяки Господній силі, слово зростало і зміцнялось. (19,20).

6. У заключній частині (Ді 19,21–28,31) розповідається про те. як арешт ап.Павла в Єрусалимі та ув’язнення в Кесарії стають нагодою для проповіді і свідчення, і, врешті, після важкої і небезпечної подорожі, він прибуває до Риму, де, хоча і перебуває під домашнім арештом, проповідує „Царство Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа з повною сміливістю та без перешкоди” (28,31).

В сьогоднішньому уривку йдеться проте, що поштовхом до проповіді серед язичників стали саме гоніння (Ді 11,19), а не рішення єрусалимської Церкви, яка з обережністю і з певною осторогою поставилась до неї. Ця розповідь міститься в третій частині книги, в якій розповідається, як Благовість виходить поза межі Палестини, долаючи невидимі, проте великі соціальні, культурні та релігійні кордони, а Церква виходить поза стіни юдаїзму, перестаючи бути просто однією із юдейських течій, стаючи натомість новим Народом Божим, приналежність до якого більше визначається обрізанням та зберіганням звичаїв батьків, але вірою в Ісуса Христа Воскреслого та хрещенням в Його ім’я.

Безпосередньо уривку передує розповідь про навернення сотника Корнилія та його охрещення. Втім, обурення „апостолів і братів, які були в Юдеї” викликало те. що ап. Петро „увійшов … до необрізаних і їв з ними” (11,3). Не те, що він охрестив язичника, але радне відвідини дому і тісне спілкування (спільна трапеза!) з ними, тобто обурення викликав не стільки прийняття чужинця в Церкву, але те, що йому не передувало обрізання. Чи можна стати християнином, не ставши перед тим юдеєм, і чи можливе тісне спілкування і спільна трапеза з колишніми язичниками без їх попереднього обрізання, що було для юдеїв знаком вічного союзу з Богом, Його обітниці і, як наслідок цього, приналежності до обраного народу?

Ап. Петро розповів їм і про своє видіння (11,5-10), і про те, як щойно він прибував до дому Корнилія і почав проповідувати, що „Дух Святий зійшов на них, як і на нас напочатку” (11,15). Оскільки Бог дарував язичникам того ж Духа, що й апостолам в день П’ятидесятниці, то „ хто я такий, щоб міг був стати Богові на перешкоді?” (Ді 11,17). І хоча розповідь Петра заспокоїла і здивувала братів („Отже й поганам дав Бог покаяння, щоб мали життя”!), проте не відразу і не так легко ця подія стала принципом до дії.

Але проповідь язичникам і їх входження у Церкву через Хрещення без попереднього обрізання, попри нерозуміння, неприйняття та деколи прямий спротив цьому, стає від тепер головною темою подальшої розповіді. Вже від гл.13 ап.Петро, що охрестив першого язичника, немовби відходить на другий план, увага ж зосереджується на Павлі, що буде проповідувати серед язичників, Антіохія ж стає місцем цієї переміни.

19 Ті ж, що були розсипалися через гоніння з приводу Стефана, досягли аж до Фінікії, Кіпру та й Антіохії, нікому не проповідуючи слова, крім юдеїв.

Після смерті Стефана „всі, крім апостолів, розсипались (diesparesan) по селах Юдеї та Самарії” (8,1). Дехто з тих diasparentes (розсипаних) вийшли поза межі Палестини, дійшовши до Фінікії, Кіпру та Антіохії, де були древні і великі юдейські спільноти. Гоніння, які мали б знищити Церкву в самому зародку (майбутній апостол Павло заповзявся нищити і руйнувати Церкву повсюди), навпаки сприяли її поширенню і, таким чином, стали поштовхом і нагодою для проповіді, спочатку серед самарян, а згодом серед язичників. Ці неназвані вірні (а серед них не було апостолів!) стають „діаспорою”  (розсіянням) Церкви, засіваючи Боже Слово. На початку, проте вони не виходили поза межі своєї культури, звертаючись тільки до „своїх” – юдеїв.

20 Були ж між ними деякі мужі з Кіпру та з Кирени, які прийшли в Антіохію та промовляли й до греків, благовіствуючи їм Господа Ісуса.

деякі мужі з Кіпру та з Кирени З Кіпру походив Йосиф Варнава, а з Кирени – Лукій, згаданий серед учителів та пророків Антіохії (13,1). Ті вірні з юдеїв, виросли серед язичників, почали серед них благовістити.

прийшли в Антіохію Місто було засновано в 300 р. до р.X. Селевком Нікатором, одним з генералів Олександра Македонського, і названа ним в честь свого батька Антіоха. В часах ап. Павла місто було третім за розміром містом Римської Імперії (після Риму та Олександрії) з населенням в близько півмільйона чоловік. Антіохія була столицею імператорської провінції Сирія, в ній був розташований римській сирійській легіон і мав свою резиденцію римській намісник. Таким чином населення міста складалось з греків, латинян і, серед інших народів Сирії, також вихідці з Персії, Індії та Китаю. В місті була велика колонія юдеїв, до яких ставились набагато толерантніше ніж в Олександрії, і які були більш відкритими до чужинців.

Не меншим було і язичницьке різноманіття, зокрема, Антіохія славилась багатьма містерійними культами, були і ті, кого в юдаїзмі називали „тими, що бояться Бога”, тобто неюдеї, що єдиного Бога Ізраїля, але не прийняли обрізання. Культурне, етнічне і релігійне різноманіття, зручне розташування міста, його багатство та краса сформувало в місті атмосферу байдужої терпимості, скептичного і іронічного ставлення до богів, де саме споживацтво і гонитва за розкошами стали справжньою релігією.

Антіохія стала першим центром поширення Благовісті по всій імперії, і в подальшій розповіді книги Діянь, як і в подальшій історії Церкви, почала відігравати більшу роль, ніж Єрусалим. Є припущення, що сам євангелист Лука, автор книги, походив з неї.

промовляли й до греків Буквально в тексті є не hellenas – еллінів, греків, а hellenistas – елліністів. Слово вказує не на етнічну приналежність, але, радше, на культурну, тобто ті. хто говорить грецькою або веде грецькій спосіб життя, а це можуть бути юдеї, латиняни чи будь-хто з мішаного населення міста.

благовіствуючи їм Господа Ісуса. Невідомі нам благовісники не проголошують. що Ісуса є Христос, тобто обіцяний Месія, що було б зрозуміло юдеям, а для язичників (тим більше таких гострих на язик, як антіохійці), звучало б абсурдно. В неюдейському середовищі слово «Христос» могло бути зрозумілим не як  «Помазаний» (Месія), а як «масний, масляний».

Водночас, проголошуючи Ісуса Господом (Владикою), а не Христом (предвіщеним Царем), тим самим підкреслюється Його значення та влада для всіх народів. Звідси можемо зрозуміти, що в Антіохії Євангеліє вперше було проголошене тим язичникам, що не мали жодного відношення до юдеїв і не належали до „тих, що бояться Бога”.

21 Рука Господня була з ними, і велике число було тих, що увірували й навернулись до Господа. Сміливість благовісників, що наважились проповідувати до елліністів і проголошувати Ісус Господом, Бог підтримав і благословив численними наверненнями, тож так в Антіохії виникла мішана спільнота з юдеїв та колишніх язичників, обрізаних і необрізаних. З Ді 15,1 та Гал 2,11нн бачимо, якими були тісними стосунки між ними, що відображалось у спільній трапезі.

 

22 Чутка про це дійшла до вух Церкви, що в Єрусалимі, і вони вислали Варнаву в Антіохію.

 Вістка про проповідь до язичників, і про появу мішаної спільноти донеслася до Єрусалиму, і як у випадку з благовістю самарянам (гл.8), Церква свого представника. У випадку з самарянами (які, як і юдеї, були обрізані і зберігали Закон Мойсея, хоча і з певними відмінностями), Єрусалимська Церква послала апостолів Петра і Йоана, які прибули, помолились і „тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа” (8,17). Цього разу посилається Йосифа, „якого апостоли прозвали Варнавою, що значить син утіхи, левіт, родом з Кіпру” (4,36). Після випадку з сотником Корнелієм, це вказує на те. що Варнава був посланий не стільки для певної перевірки, як виглядає на перший погляд, але для підтримки та настанови молодої спільноти та як вияв єдності.

Про Варнаву вперше згадується в розповіді про життя і взаєпідтримку Церкви в Єрусалимі, коли ніхто з вірних „…не був у злиднях, бо ті, що були власниками земель або мали доми, їх продавали, приносили гроші за продане 35 та й клали в ноги апостолів, – і роздавалось це кожному за його потребою. 36 А Йосиф … 37 мав поле; продавши його, він приніс гроші й поклав у ногах апостолів” (Ді 4,34-37). Згодом саме Варнава повірив у навернення Савла, тоді в Єрусалимі його боялись і йому не довіряли, та „привів до апостолів і розповів їм, як він у дорозі бачив Господа і що говорив до нього, і як він проповідував відважно в Дамаску ім’я Ісуса” (9,27).

23 Коли він прийшов і побачив ласку Божу, зрадів і підбадьорив усіх триматися Господа рішучим серцем, 24 бо він був чоловік добрий, повний Святого Духа та віри. І пристало багато людей до Господа.

бо він був чоловік добрий… Успіх проповіді Варнави пояснюється його поставою та прикладом, тобто підкреслюється роль особистого свідоцтва у проповіді.

І пристало багато людей до Господа. Слово prostiphemi (приєднатися, долучитись) єв. Лука  вживає коли говорить про зріст Церкви  (по П’ятидесятниці 2,41.47; згодом в Єрусалимі 5,14). Цікаво, що сьогодні цей термін вживається в медицині на означення операції з пересадки кінцівок чи органів. Це підкреслює, що успіх проповіді не вимірюється кількістю нею переконаних, не кількісним зростом Церкви, і що це все не може бути метою проповідування. Єдність з Христом та нове життя у Ньому – ось мета, зміст та плоди Благовісті.

25 Тоді (Варнава) вирушив у Тарс розшукати Савла.

Тарс був рідним містом Савла, і туди його відправили, коли, елленісти, до яких він проповідував, намагалися його вбити (9,28—30). Місто знаходилось декілька днів ходи від Антіохії, проте дорога була важкою і небезпечною, та й минуло вже декілька років від тих подій. Проте Варнава рушає „відшукати” Савла, оскільки міг знати про його покликання бути апостолом язичників (9,15.27), а в Антіохії багато їх навернулись до Церкви.

26 і, знайшовши, привів його в Антіохію. Вони збирались цілий рік у церкві й силу людей навчали. В Антіохії вперше учнів називано християнами.

Слово „християни” вживається в Новому Завіті двічі – тут і в 1Пт 4,15-16[1], і в обох випадках з боку сторонніх, до того ж,  радше, як прізвисько чи звинувачення, ніж власна назва. Самі ж себе християни , як свідчить книга Діянь та новозавітні послання, називали себе «учнями» (6,1), «святими» (9,13), «братами» (9,30) та «вірними» (10,45), але вже з ІІ ст. прийняли цей титул.

Важливо, що поява назви свідчить, що Церква вже не ототожнювалась із синагогою, з однією з юдейських течій, але сприймалась як щось нове та інакше. Ймовірно, ця спільнота відрізнялась духом єдності між обрізаними і необрізаними, можливо тим, що колишніх язичників не зобов’язували до обрізання та зберігання інших важливих для юдаїзму приписів. Проте основна відмінність висловлена в назві – Христос. Цю відмінність помітили саме невіруючі та іронічні антіохійці, які, ймовірно, подумали, що це власне ім’я, і, по аналогії з прихильниками різних партій чи лідерів, назвали вірних „християнами, що буквально означає –прихильники або послідовники Христа.

Тим антіохійцям вдалось зауважити те. що сучасні християни не добачаюсь або не усвідомлюють. Бути християнином – це не приймати вчення Ісуса, чи виконувати Його заповіді, і навіть не вірити в істину, яку Він приніс. Це важливо, але найперше – вірити в Ісуса, який є „Істиною, Дорогою та Життям” (Йо 14,6), і довіряти Йому як Господу.

29 Тож учні, кожний з них по спромозі, ухвалили послати братам, що жили в і Юдеї, допомогу; 30 що й зробили, пославши її старшим через руки Варнави і Савла.

В історичних документах є згадки про високі ціни на зерно в часах імператора Клавдія, близько 46 р., що були спричинені численними стихійними лихами, як і  про царицю Олену з Адіабени, котра навіть закуповувала зерно в Єгипті, щоб допомогти Юдеї. Це, ймовірно, пояснює і необхідність такою збірки для братів в Юдеї. Проте, важливо, що цей голод був передвіщений пророком Агавом (вв. 27-28, не входять в недільне зачало), і збірка передувала йому. Для ап. Павла ця збірка була практичним виявом єдності двох Церков у Христі: «Вирішили, та й винні їм: бо як погани стали спільниками їхніх духових благ, то повинні допомогти їм у тілесних» (Рим. 15:27).

Отож, в книзі Діянь апостольських не просто розповідається про історію ранньої Церкви, про те, як благовість з Єрусалиму досягла Риму. За розповіддю про те, як звіщаючи Благу Вість Церква зростала, відкриваються сама сутність Церкви та її післаництво, і вказується на Того, хто через неї діє і її направляє. В книзі описується життя і зростання Церкви, її поширення серед самарян та язичників, що відбувалось не з ініціативи та рішень самих християн, але під проводом і дією Духа Святого, що спонукував та підштовхував християн долати  культурні, соціальні, етнічні та релігійні бар’єри.

І в цьому є особливе звучання Діянь для нас, її важливий урок: Церква є чимось значно більшим за релігійну структуру чи організацією. Вона є спільнотою, в якій і через яку діє Дух Святий, що визначає її шлях і направляє її кроки, а кожен новий етап її історії розпочинається зі спільної молитви, щоб розпізнати Його дію та веління.  Тож саме її життя і зріст залежать не стільки від добре розроблених планів чи продуманих стратегій, але найперше від розпізнання в подіях і викликах оцього Божого поштовху і від послуху Велінням Духа Святого, що через них лунає.

о. Ігор Цмоканич


[1] 15 Ніхто з вас нехай не страждає як душогубець або злодій, або злочинець, або як той, хто встряває в чужі справи. 16 Коли ж – як християнин, нехай не соромиться, а прославляє Бога цим ім’ям”

Назад

Розповісти