Коментар Апостола на Неділю Розслабленого (Діяння Апостолів 9, 32-42)

194

32 І сталося, що Петро, обходячи всіх усюди, прибув і до святих, що мешкали в Лідді. 33 Там він знайшов одного чоловіка, на ім’я Еней, що лежав на ліжку вісім років і був паралітик. 34 Петро сказав до нього: «Енею, Ісус Христос тебе оздоровляє. Устань і сам постели собі ліжко!» І вмить той підвівся. 35 І бачили його всі мешканці Лідди та Сарону, і навернулися вони до Господа. 36 Була ж у Яффі одна учениця, на ім’я Тавита, що значить у перекладі Дорка (Сарна). Вона була повна добрих діл та милостині, що чинила. 37 І сталося тими днями, що вона занедужала й умерла. Обмили її і поклали в горниці. 38 А що Лідда лежить близько Яффи, учні, почувши, що Петро там, послали двох чоловіків з просьбою до нього: «Не отягайся прийти аж до нас!» 39 Петро негайно рушив з ними. І як прийшов, вони його повели наверх у горницю, де всі вдови оточили його з плачем, показуючи йому туніки й плащі, що їх робила Дорка, бувши з ними. 40 Велівши всім вийти з хати, Петро став на коліна й почав молитися, а повернувшись до тіла, мовив: «Тавито, встань!» І та відкрила свої очі й, побачивши Петра, сіла. 41 Він же подав їй руку та й підвів її і, прикликавши святих та вдів, поставив її живою. 42 Довідалась про це вся Яффа, і багато повірило в Господа.


Контекст

Для кращого сприйняття укладемо план книги Діянь апостолів, розділивши її на 6 частин.

I.      Розділ 1 – своєрідний вступ, в якому описуються події вознесіння воскреслого Ісуса та вибір апостола на місце Юди.

У восьмому вірші євангелист Лука (автор книги Діянь), наводить слова Христові, звернені до учнів: «…будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Дiї 1,8). Ця фраза розкриває мету книги: показати поширення Євангелія і розвиток Церкви від маленької спільноти в далекій околиці провінції Сирії аж до серця імперії, столиці тогочасної цивілізації та культури – Риму.

II.      Розділ 2-7 – життя першої християнської спільноти в Єрусалимі (від Зіслання Святого Духа до каменування Стефана).
III.      Розділ 8-12 – поширення Євангелія в Юдеї, Самарії та аж до Антіохії.
IV.      Розділ 13,1-15,35 – перша місійна подорож Павла та апостольський собор в Єрусалимі.
V.      Розділ 15,36-20,38 – друга і третя місійна подорож апостола Павла.
VI.      Розділ 21-28 – ув’язнення Павла та подорож до Риму.

 Уривок книги Діяння апостолів, який читаємо в неділю Розлабленого, належить до третьої частини. Вбивство диякона Стефана та подальше переслідування Церкви в Єрусалимі викликає розсіяння християн по селах Юдеї, Самарії, які не просто втікають з міста, але й проповідують. Зокрема диякон Филип відзначається проповіддю жителям Самарії (8,1-13) та вельможі ефіопської цариці (8,26-40). Таким чином під контролем апостолів (див. 8,14-25) виникають нові християнські спільноти. Ревним переслідувачем учнів Господніх є Савло, який прагне нищити Церкву не лише в Єрусалимі, але і поза межами Юдеї. Він випрошує відповідні листи у первосвящеників і вирушає в Дамаск, та в дорозі навертається і з гонителя стає проповідником (9,1-31), що дає певний час миру для християн. Апостол Петро відвідує новостворені громади (9,32-43) та хрестить сотника Корнилія (10 розділ). Прийняття до Церкви навернених поган викликає суперечки (11 розділ). Починається новий виток переслідування: страта Якова, арешт і чудесне визволення Петра (12 розділ).

 Через розсіяння християн, проповідування диякона Филипа та апостолів здійснився другий етап поширення християнства – «від Єрусалиму по всій Юдеї і Самарії». Відмітимо, що самаряни та й ефіопський скопець були монотеїстами, тобто вірили в єдиного Бога і навіть були знайомі з Писанням. Проповідувати для них Того, «про якого говорить Мойсей і пророки», не завдавало особливої проблеми. І ось тепер через поширення учнів Христових до Дамаску, Фінікії, Кіпру та Антіохії і через навернення Савла, який стане апостолом поган, Господь готує третій етап – «до краю землі», який є найважчий, бо прийдеться промовляти до язичників. Початок цій найтривалішій фазі закладає голова колегії апостолів – апостол Петро. Саме він посланий в дім до сотника Корнилія, де проповідує Христа та вперше хрестить необрізаних язичників. Потім Петро пояснює свої дії братам в Єрусалимі, які «почувши це, замовкли і хвалили Бога, кажучи: «Отже й поганам дав Бог покаяння, щоб мали життя» (Дiї 11,18).

В контексті розповіді наш фрагмент з описом двох чудес за посередництвом апостола допомагає зосередити увагу на Петрі, який зображений, як вірний учень Ісуса Христа за словом Господнім: «Істинно, істинно говорю вам: Хто в мене вірує, той так само діла робитиме, що їх я роблю. А й більші від них робитиме, – бо я вже йду до Отця мого» (Iв.14,12)

 Структура уривку

 В нашому фрагменті чітко виділяються два чуда, які пов’язані між собою тільки тим, що стаються за посередництвом апостола Петра і неподалік одне від одного:

 А. Зцілення паралітика (8,32-35):

1) прибуття Петра (вірш 32);

2) опис паралітика (33);

3) момент зцілення (34);

4) навернення багатьох (35).

Б. Повернення до життя Тавити (8,36-42):

1) опис померлої (36-37);

2) прибуття Петра (38-39);

3) момент звершення чуда (40-41);

4) навернення багатьох (42).

 Форма

 За формою дві розповіді цілком відповідають схемі, якою описуються чуда Ісуса Христа, бо це, як особливо наголошується в зціленні паралітика, Господь, який продовжує чинити чуда, але тепер – «руками апостолів».

1)      Потреба допомоги.

2)      Саме чудо.

3)      Реакція свідків.

 Читання тексту

 32 Петро, обходячи християнські спільноти, здійснює свій душпастирський уряд, поручений йому Господом: «Паси мої вівці!» (див. Ів.21,15-17).

«Він обходив, як якийсь воєначальник, шеренги, слідкуючи, яка частина зібрана, яка у всеозброєнні, а яка потребує його присутності. Поглянь, як він скрізь встигає бути і всюди є першим. Коли потрібно було обрати апостола, він – перший; коли розмовляти з юдеями про те, що (апостоли) не були п’яні від вина, коли зцілити кульгавого, коли промовляти до народу, він – раніше за інших; коли (була справа) з начальниками, коли з Ананією, коли відбувалися зцілення від тіні – був він. Де була небезпека і де було потрібне керування, там він; а де все було в мирі – там всі вони разом: так він не шукав собі більшої честі» (Іван Золотоустий, Бесіди на Діяння Апостольські, 21,2).

«…прибув і до святих, що мешкали в Лідді.» Ми звикли розуміти, що святими в Новому Завіті (зокрема тричі в 9 розділі Діянь та в багатьох посланнях апостола Павла) називають всіх християн, і що ми теж святі, але не через особисту моральну святість, а завдяки Христовій благодаті, яку отримуємо у Святих Тайнах. Це справді так, але ця святість має виявлятися і в поведінці. Коли в своєму посланні апостол Петро говорить про другий прихід Господній, то звертається до читачів, тобто і до нас: «…якими ж слід вам бути святими у всім вашім житті та в побожності» (2Пт.3,11). І продовжує: «Тому, любі, очікуючи цього [дня Божого приходу], старайтеся, щоб він знайшов вас безплямних і бездоганних у мирі» (2Пт.3,14). Єврейське слово קדוש (кадош), яке перекладається «святий», означає «інакший». Ще в Старому Завіті Господь закликав ізраїльський народ бути іншим від довколишніх народів: «Я бо, Господь, що вивів вас із Єгипетської землі, щоб бути вашим Богом; тож маєте бути святими, бо я святий» (Лев.11,45). Ця «інакшість» виражалась у дотриманні Божого Закону. Тим більше тепер, маючи Божу благодать, «як слухняні діти, не потураючи колишнім вашим похотям, як то було за вашого незнання, але як той, хто вас покликав – святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі, написано бо: «Ви будете святі, бо я святий» (1Пт.1,14-16). Перших християн називали святими не лишень тому, що вони освятились через Ісуса Христа, але і тому, що їхня моральна поведінка різко відрізнялася не лише на фоні поган, але і на фоні юдеїв. Графиня Софія Шептицька написала колись на пам’ятних образках своїм дітям: «Радше смерть, ніж гріх, мої найдорожчі діти». Добре було б, щоб цей вислів став девізом нашого життя.

 33. Фразу «вісім років» можна розуміти, що Еней стільки часу хворів, або від восьми років, тобто від дитинства, був паралізованим.

 34. Не говориться де саме перебував хворий, вдома чи десь на вулиці, не знаємо, як апостол його знайшов, не чуємо якоїсь попередньої проповіді чи розмови. Петро навіть не питається, чи він хоче, чи він вірить, або ж чи вірять інші, не молиться, випрошуючи ласку зцілення, а тільки промовляє: «Енею, Ісус Христос тебе оздоровляє». Господь не садист, Він не хоче наших терпінь, і дає їх тільки тоді, коли вони потрібні нам для нашого добра: щоб позбутися гріхів, щоб виробити чесноти, щоб прийти до Бога… Оцінюючи, як люди, ми вважаємо добрим те, що є приємним і комфортним. Тому часто можемо чути фразу: «Найголовніше – здоров’я». Але оцінюючи речі, як християни, «перемінюючись оновленням нашого розуму» (пор. Рим.12,2), добрим вважаємо те, що вдосконалює нас духовно, що приводить і зближує до Бога. Часом хвороба буде більшим добром, як здоров’я, бідність, як багатство, слабкість, як сила, незнання, як високі освіти. Водночас, Бог не хоче наших терпінь надміру, тому бачимо, коли виповнився час, Господь посилає апостола оголосити паралітику зцілення. Петро спрямовує погляд Енея на Ісуса, як на джерело спасіння, допомоги і зцілення.

Крім того, апостол скеровує зціленого до дії: «Устань і сам постели собі ліжко!» Еней виконує цей наказ негайно. Бог дає нам певні сили, які ми мусимо використовувати для добра свого і ближніх.

35. Вставши і застеливши ліжко, Еней засвідчив перед усіма те зцілення, яке отримав від Бога. Бачачи таке, люди навернулися.

36. Тавита названа «ученицею», тобто ученицею Христовою, християнкою, яка повірила і охрестилася, та виявляла свою віру добрими ділами. Вона не просто мала «добре» серце і «співчувала», що бідні вдови не мають що одягнути, а працювала власними руками, голкою з ниткою, чи на ткацькому верстаті, щоб дати їм одяг. Апостол Павло пише: «Вірне слово! І я хочу, щоб ти його запевняв, аби ті, які увірували в Бога, намагалися бути першими в добрих ділах. Це добре й корисне людям» (Тит.3,8). Випереджати інших добрими ділами, першим зробити добро, першим послужити, не думаючи: «А мені хто щось зробить добре? А чому я перший? А чи мені хоч хтось подякує, чи хоч хтось оцінить? А я і так всім завжди тільки добро робив, то тепер почекаю, щоб хтось мені віддав…»

37. За тогочасним звичаєм похорон відбувався якнайскоріше після смерті, щоб тіло не залишалося на ніч. Померлого обмивали теплою водою, загортали в біле полотно та несли до гробу – природної або висіченої в скелі печери. В нашій розповіді бачимо, що тіло поклали в горниці (тобто у кімнаті на другому поверсі). Двоповерхові будинки могли собі дозволити тільки досить багаті люди. Кімната на другому поверсі (в основному одна, бо кілька – це вже був би особняк надзвичайно багатої людини) була великою, часом і без даху. В таких кімнатах добре було проводити християнські зібрання – «ламання хліба». Про Тавиту ми не знаємо, чи вона мала чоловіка, чи була ще незаміжня, нічого не знаємо і про її батьків. Можемо припускати, що була молода, оскільки хвороба і смерть описані, як надзвичайно раптові та несподівані. Невідомо, чи це був її будинок. Скоріш за все – ні, бо, будучи багатою, не мала б потреби самій шити одяг для вдовиць. Тому можемо припустити, що її тіло занесли в кімнату для зібрань (по-сучасному – до церкви), щоб спільною молитвою відпровадити до гробу. Хоронити не спішать.

38. Від Лідди до Яффи близько 20 кілометрів. Навіть підтюпцем потрібно витратити зо 3 години в один бік.

39. Петрові не говорять, для чого його кличуть, але він квапиться з посланцями. В горниці вдóви не лише плачуть «згідно звичаю», але видно, що справді шкодують за втратою доброї людини, від якої отримували явні знаки любові. Вони хвалять померлу без підлабузництва, з вдячністю показуючи одяг, який вона їм виготовила. Як не згадати тут 31-й розділ книги Приповідок, де описується чеснотну жінку: «…Руки до кужеля простягає, а пальці її держать веретено. Вона для вбогого розтуляє долоню, нужденному подає руку…» (Прип.31,19-20)

40. Ніхто не просить Петра, щоб повернути Тавиту до життя. Можливо, його запросили, щоб він провів похоронну молитву, сказав гарну проповідь. Апостол не знає, як поступати, а тому наказує всім вийти, стає на коліна і молиться. Він навіть не дивиться на тіло, щоб не діяти з жалю, чи якогось іншого людського почуття, лиш згідно з волею Божою. Чудовий приклад для нас: не знаєш, як поступати, ставай на молитву. Після цього він діє в дусі пророків Іллі, Єлисея та Господа Ісуса Христа. «Тавито, встань!», – це вже не стільки слова Петра, як Слово Боже, промовлене через уста апостола. «І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос Його вчують…» (Iван.5:28) Тавита відкриває очі та встає.

Господь наш Ісус Христос в часі свого земного життя ніколи не робив чудо задля того, щоб когось вразити, чи щоб просто показати свою силу. Причиною було милосердя до людей (пор. Мт.9,35-36; Мт.14,14; Мк.6,34; Мк.8,2 і ін.), або ж необхідність дати певний знак на підтвердження свого повчання (наприклад, в сьогоднішньому читанні Євангелія Ісус зцілює розслабленого, який лежав 38 років, а потім подає науку про воскресіння з мертвих, про нове життя). Так само Він діє і після свого вознесіння: Христос змилосердився над вдовами, які залишались без опіки, втративши свою добродійку, а також підтвердив проповідь апостола явним знаком.

41. Взявши за руку, апостол Павло вводить Тавиту до спільноти живих.

42. Частіше віра відкриває очі, щоб побачити чудо, аніж чудо приводить до віри.

 В сьогоднішніх читаннях ми чуємо, як Ісус зцілює розслабленого в Єрусалимі, а через апостола Петра оздоровлює паралітика в Лідді та повертає до життя померлу в Яффі. Зараз Христос продовжує діяти з неменшою силою. Як в часи апостолів так і тепер Ісус діє руками своїх учнів – нашими руками. Часом Він робить діла величні та дивні, а часом не такі помітні, але не менш важливі: допомагає потребуючому, захищає слабкого, потішає плачучого… Важливо зрозуміти, що хоче від нас Бог, і зробити це: піти до когось з Доброю новиною, як Павло; подарувати комусь так необхідний йому одяг, як Тавита; чи як Еней, встати, застелити ліжко і братись до роботи…

 о. Захар Михасюта

Назад

Розповісти