Коментар Апостола на Неділю Мироносиць (Діяння Апостолів 6, 1-7)

64

1Тими ж днями, коли учнів ставало дедалі більше, зчинилось нарікання гелленістів на євреїв, що вдів їхніх занедбано в щоденній службі. 2Тоді дванадцятеро прикликали громаду учнів і сказали: «Не личить нам лишити слово Боже і при столах служити. 3Нагледіть собі, отже, з-поміж вас, брати, сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости, а ми їх поставимо для цієї служби; 4самі ж ми будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова.» 5Вподобалось це слово всій громаді й вибрали Стефана, мужа, повного віри і Святого Духа, Филипа, Прохора, Ніканора, Тимона, Пармена та Миколая, прозеліта з Антіохії, 6і поставили їх перед апостолами і, помолившись, поклали на них руки. 7І росло слово Боже та множилось число учнів у Єрусалимі вельми, і велика сила священиків були слухняні вірі.

У цю неділю мироносець, в якій читаємо Євангеліє про тих жінок, які рано-вранці першого дня тижня подалися до гробу, до якого Йосиф Ариматейський поклав тіло Ісуса, щоб його намастити пахощами, а натомість зустріли “юнака в білій одежі”, який звістив їм Христове воскресіння (Мр 15,43-16,8), Церква подає нам в читанні Апостола коротку розповідь про одну із перших криз, які виникли в середині самої християнської спільноти, яка була розв’язана Апостолами завдяки тому, що на перше місце вони поклали Слово Боже і служіння ближньому.

Вступ

Характерним для Євангелиста Луки є підкреслити, при найменшій нагоді, знаки спасіння, яке проявилося перше у словах і ділах Ісуса Христа в Євангелію, а відтак, в Діяннях Апостолів, у спільноті його учнів, яка народилася з його Слова і якою провадить Святий Дух, дарований Отцем. Все ж таки Лука, який в пролозі до своїх писань запевняє нас в тому, що він напише “докладно” і “за порядком” (Лк 1,3) “про все, що Ісус робив та що навчав” (Ді 1,1), не приховує і не применшує ті проблеми і ворожі наставлення, – з якими перше зустрівся сам Учитель, а відтак і спільнота учнів на шляху Його наслідування –, що виникли як на зовні (ув’язнення і переслідування з боку єврейських властей), але і всередині самої спільноти.

Стосовно труднощів, які виникали у самій спільноті, ми вже бачили у 5 розд. Діянь епізод про Ананію і Сафіру, обман яких привів їх до трагічної смерті, а в сьогоднішньому читанні довідуємося про ще ширше і більш тривожне непорозуміння у спільноті: між учнями виникає нарікання через щоденний розподіл продуктами харчування, який не вповні відповідав євангельській Справедливості.

Беручи до уваги єдність життя і спільність благ первісної Церкви, також і в цьому випадку апостоли втручаються зі своїм авторитетом, уточнюючи, з одного боку, ще більше власне служіння, а з іншого – пропонуючи розв’язку за допомогою нових постатей, які були б спроможні розв’язати проблему, що виникла, на користь усієї спільноти і спільного блага. Невідповідно до того, що відбулося тоді, часто говориться про цей епізод як виникнення у Церкві “дияконату”, який крізь різні епохи, з іншими наголосами і в різних формах, дійшов аж до наших днів. Насправді, сам текст не вживає слова “диякон”, але говорить про щоденне “служіння” (διακονία). І саме тому, оскільки йдеться про осіб на службі спільноті, можна і треба прийняти те, що передання, з більшою чи меншою інтенсивністю, передало і утвердило протягом століть. Цікаво застановитися над тим, що розв’язкою проблеми, яка виникла у спільноті, було не так утворення якоїсь нової структури чи організації, а залучення до місії Апостолів осіб готових послужити усій спільноті.

Розв’язка, яка була віднайдена, повернула справедливість в спільноту і сприяла зростанню числа учнів, включно зі священиками.

Коментар

Збільшення числа християн, названих тут вперше “учнями”, приносить зі собою нові проблеми і напруження. У Єрусалимській церкві бачимо дві різні групи: “євреї” і “гелленісти”. “Євреї” – це віруючі християни, що народилися в Палестині: вони розмовляють арамейською мовою, читають Святе Письмо єврейською і становлять велику більшість юдео-християнської спільноти Єрусалиму; крім того вони сильно вкорінені у передання отців. “Гелленісти” – це ж ті самі юдеї, але що народилися в діаспорі: вони виховані в грецькій культурі, читають Святе Письмо грецькою мовою і є більше відкриті на нові культурні інстанції, які походять зі зовні. Їхню досить чисельну присутність в Єрусалимі можемо пояснити тим фактом, що численні євреї з діаспори воліли у старшому віці повернутися на батьківщину, щоб бути похованим в обіцяній землі. Це пояснило б і велику кількість вдів, яким Лука присвячує окрему увагу вже у своєму Євангелію.

Зчинилось нарікання гелленістів… Незгода виникає із-за преференцій наданих єврейським вдовам, які були привілейовані по відношенню до вдів гелленістів у розподілі матеріальних благ їм на допомогу. Текст не уточнює причину цього занедбання, однак дає відчути що йшлося про щось, що мало тривати вже трохи часу, оскільки вживає імперфект (παρεθεωροῦντο, дослівно: занедбувано), що висловлює тривалу дію. Різниця у ставленні набрала рис привілейованості для одних і занедбання для інших. Здається, що були усі причини, щоб говорити про очевидну несправедливість. Звідси і цей конфлікт, який наражав ідеал спільноти, який уважався суттєвим для церковного життя.

Три пункти заслуговують на те, щоб звернути на них окрему увагу. Перше: скарги або нарікання є чимось, що суперечить євангельській радості, так само як кожна форма несправедливості руйнує якість життя спільноти, а зокрема найбільш убогих. Друге: милосердя (діла милосердя, чи добрі вчинки) серед перших християн вже мали якусь свою структуру – у нашому випадку йдеться про розподіл засобів для існування убогим – і тому слід підкреслити, що милосердя на основується лише на спонтанності чи щедрості поодиноких осіб, або на імпровізації; любити, але зокрема любити в якості спільноти, є завжди чимось серйозним, так як серйозними є і ті потреби до яких ця любов звертається. Третє: так як щоденна убогість, так і милосердя також має бути занурене в щоденне життя. Іншими словами, воно має проявляється завжди, з тою самою силою по відношенню до всіх. Так як це робив Ісус.

Скликання спільноти і пропозиція – З ініціативи Дванадцятьох скликано громаду учнів за стіл переговорів. Апостоли (встановлений авторитет) приймають критику, висунуту гелленістами і почуваються зобов’язаними відповісти на неї, оскільки їм лежало на серці благо життя усієї спільноти. Бачимо тут один дуже гарний образ авторитету або влади, яка жодним чином не є деспотичною, а діалогічною і готовою послужити відповідно до євангельського стилю.

У цьому вірші бачимо, що уся громада покликана до спільної відповідальності, хоч і в межах чітко визначених, або таких, що ще треба уточнити, ієрархічних позицій. Причиною цієї співвідповідальності є те, що усі віруючі є Церквою силою хрещення і дару Святого Духа. Крім того, убогі є “спадщиною” усіх. Визначення у проповіді Слова Божого специфічного служіння апостолів слід побачити в словах Ісуса, що “будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі” (Ді 1,8) з усіма наслідками, які з цього випливають і у свідомості, що пізнання Божої любові підтримує і розширює кожну форму милосердя.

Вкінці слід зауважити, що, вперше, у книзі Діянь вжито слово “учень” по відношенню до звичайних віруючих; в часи Ісуса учнями були лише ті, які належали до тої групи, яка ішла за ним дорогами його посланництва.

Відтак, перед усією спільнотою, апостоли формулюють в короткій доповіді їхню пропозицію розв’язки.

Не личить нам лишити Слово Боже і при столах служити – Якесь більше задіяння до служіння при столах позбавило б самих апостолів можливості вповні посвятитися проповіді Слова. Не було б мудро знехтувати завданням, яке належить до специфічної компитенції апостолів, для того, щоб посвятитися іншому завданню, хоч яке високим і гідним воно б не було. Вірність Богові і Його Слову повинна бути критерієм розв’язки кризи. А Богові мило, щоб Апостоли посвятилися звіщенню Євангелія відповідно до наказу Воскреслого Господа: “Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню” (Мр 16,15). Збільшення потреб, що виникли внаслідок росту спільноти, не повинно відвернути їх від цієї місії. З цих міркувань і виникає пропозиція громаді вибрати для служіння сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости.

Апостоли цією пропозицією показують, що вміють слухати не лише нарікання спільноти і не позбавити себе відповідальності за те, що сталося, але й увійти в діалог з громадою, окреслюючи таким чином ще краще власні компетенції. Слід звернути увагу на те, що якостями того, хто має служити бідним є мудрість і повнота Духа, якості, які відносяться більше до того, ким він, ніж до того, що він вміє робити. Зрештою християнин діє не тільки завдяки своїм практичним умінням, але завдяки тому, що посвятив своє життя, Тому хто його полюбив першим.

Вибір, отже, узгоджено з усією громадою: вона представляє сім кандидатів, які мають відповідні якості, а апостоли молитвою і покладанням рук становлять їх для цього нового служіння у Церкві. Жест покладання рук вказує на передавання священних повноважень відповідно до біблійного передання. Апостоли, які отримали від Ісуса місію і владу, передають їх у свою чергу іншим, започатковуючи таким чином нове служіння, в якому проявляється невидима дія Святого Духа. Завдяки поставленню сімох, кризу, яка виникла у спільноті, перевершено. Не шукалося єдності в тому, щоб одна група переважила над іншою, але в тому, щоб обидві групи зіставили себе зі Словом Божим. Церковна єдність – це постійна перемога Христа над поділами, які завжди чигають на нас, що їх спричинив гріх, який “використовує” звичайні елементи, як відмінність культурних висловів, темпераментів, національних характеристик, соціальних умов, щоб внести розбрат в різноманітність.

Поділ, отже, не полягає у цих відмінностях, які є нормальними, але в дусі поділу, який їх використовує. Єдність не полягає в тому, щоб придушити відмінності, але в тому, щоб відкинути дух суперництва і розбрату. Ось чому для того, щоб виховати єдність, потрібні молитва і уважне слухання Божого Слова.

Любов до бідного, визнання потреб бідного, а зокрема розпізнання того, що може послужити, або перешкодити, його особистому росту й радості, допомагає краще окреслити те, що спільнота повинна вирішувати і робити як на духовному так і на матеріальному рівнях. На духовному рівні рішення повинні прийматися, виходячи із молитви до Бога, а на матеріальному рівні, що робити конкретно, підкаже нам заповідь любові і вміння почути інших.

Слід зауважити, що дуже важливим є, щоб уміння розпізнати потреби випливало зі слухання потребуючих чи тих, хто простягають нам руку, просячи допомоги. Милосердя ніколи не накидається. Те, що слід нам зробити має прийти з потреб інших, а не з наших можливостей.

Вибрали Стефан, мужа повного віри і Святого Духа, Филипа, Прохора, Ніканора, Тимона, Пермена та Миколая, прозеліта з Антіохії. Усі ці імена, грецького походження, показують, що нарікання насправді були виправдані. Лука подасть нам “діяння” перших двох з них: ув’язнення, промову і смерть первомученика Стефана (6,8-7,60) і євангелізаційну діяльність Филипа (Ді 8,5-8. 26-40; 21,8-9). Про інших, окрім їхніх імен, не знаємо більше.

І велика сина священиків були слухняні вірі. Важко з точністю ідентифікувати, хто були ці священики, які увірували, тобто чи приходили вони з тих священиків, які обслуговували Єрусалимський храм, або з ессенської спільноти Кумрану, як запропонували деякі науковці. Ніщо, однак, не заважає нам бачити у них саме священиків з єрусалимського храму, оскільки саме там збиралися апостоли як на молитву так і на навчання.

З усього цього уривку випливає перша конфігурація влади у Церкві. Вона лежить в Апостолах, але заторкає усю громаду (“Дванадцятеро прикликали громаду учнів…”), проваджену молитвою і просвітлену Божим Словом. Можемо вже зауважити основну структуру Церкви: молитва, служіння Слова, турбота про “єврейських” і “гелленістичних” вдів, тобто про бідних, без жодного поділу. Іншими словами, літургія, навчання-катехиза і діла милосердя становлять основу Церкви, до якої віднесені і підпорядковані усі служіння, як “дияконів”, але тим не менше і самих апостолів.

Прочитавши в такому ключі сьогоднішього Апостола можемо побачити, що він має набагато більше спільного з Євангелієм про жінок мироносиць ніж це може видатися на перший погляд. Можна сказати, що жінки мироносиці є першими свідками Христового воскресіння саме тому, що їхня безкорислива любов до Христа, їхнє бажання “послужити” Йому, хоча б намащуючи його померле тіло, спонукає їх шукати його і йти там, де вони бачили його востаннє. І саме там, у гробі, вони чують вістку спасіння і отримують доручення усім Христовим учням звістити радісну новину про те, що Воскреслий Христос уже чекає на них в Галилеї. Так само і в сьогоднішньому Апостолі Воскреслий Христос дається пізнати у єдності Церкви, наново приверненій завдяки послуху Його слову і служінню іншим.

o. Тарас Барщевський

Назад

Розповісти