Слово Теодора Студита на Велику П’ятницю

47

У святу Велику п’ятницю. – Про страшні страсті Господа нашого Ісуса Христа

Браття і отці! Коли благочестива людина роздумує про святі страждання Господа нашого Ісуса Христа, то завжди і в усякий час вони викликають у ній розчулення і сльози і приводять душу до глибокого смирення. З особливою ж силою це переживається у ці святі дні, коли все звершилось. Що саме? Рада, скликана для винесення смертного вироку; ув’язнення, коли Його взяли, зв’язали і потягнули на суд, як злочинця; Його предстояння на суді перед Пилатом, тортури і допит, коли Його водили по інших судах до Ірода, Анни й Каяфи, протягом цілої ночі – биття в лице, опльовування, насмішки, наруга, зішестя на хрест, прибивання рук і ніг, прийняття жовчі й оцту, проколення ребра та інше.

І разом з цим – прослава і осяяння, чого цілий світ не може збагнути і чого висловити належно ніхто не може – не тільки людська мова, але й мова усіх ангелів.

Задумаймось, браття, і розгляньмо велич цієї невимовної тайни. Проти Того, Хто виявляє сердечні ради і від Кого не затаїться жодна думка, ані задум людський, – проти Того виносять рішення умертвити Його. Того, Хто тримає і править цілим світом за повелінням Своїм і Своєю Божественною силою, – віддають в руки грішних людей. Того, Хто наказує хмарам дощити на землю, – зв’язаним тягнуть на суд Того, «хто небеса зміряв п’яддю, зібрав у мірку земний порох, важив на вазі гори чи пагорби на терезах» (Іс. 40, 12), – раб б’є в лице. Хто прикрасив землю квітами, рослинами, усілякими деревами і травами, – голову Того увінчали нині терновим вінком. Того, Хто посадив у раю древо життя, – Того одягнули нині у червлену одіж і повісили на дереві кари. Яке страшне й неприродне видовище! Це побачило сонце і сховало своє проміння. Побачив місяць і затьмарився. Відчула земля і від страху затрепетала і захиталася. Побачили скелі і розкололись. Знітився цілий світ і всі творіння збентежились від страждань свого Творця.

А що ми, браття? Якщо бездушні й нечутливі стихії, немов одухотворені й живі, жахнулися від побаченого і змінили свій чин від страху Господнього, то ми, розумні люди, що отримали від Бога стільки благодіянь, за які Христос помер, – чи ми не зворушимось і не заплачемо у ці дні? А якщо ні – то чи не будемо ми тоді безсловеснішими і нерозумнішими від безсловесних тварин і нечутливішими навіть від каміння? Ні, браття, ні. Навпаки, зі страхом і трепетом оспівуймо і прославляймо Божественні страсті Спасителя Христа Бога нашого, змінюючись на краще і розпинаючись разом з нашим Владикою чи то покорою і відсіканням своєї волі, чи то відреченням від плотських насолод і недобрих пожадань. Погляньмо, як багато речей спонукують нас до Божої любові. Бо хто з нас задля любові до свого друга був кинутий до в’язниці або захотів померти за нього? Благий же наш Бог не одну чи дві, а численні страсті зволив перетерпіти заради нас, осуджених. Роздумуючи про це, блаженний Павло справедливо сказав: «Бо я певний, що ні [сама] смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі» (Рим. 8, 38-39). Бо таку любов до нас Бог виявив, «що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. З, 16). Тому й святі хотіли якось віддячитись Богові за таку велику любов Його до нас, а оскільки вони не мали що принести в дар, то одні, а саме, мученики, принесли свою кров, другі, преподобні і праведні, – виснажили і висушили своє тіло постом та іншими подвижницькими трудами, а треті роздали своє майно як милостиню, співаючи з Божественним Давидом: «Чим Господеві я віддячу за всі його добродійства для мене?» (Пс 116, 12). І ми, браття, завжди повторюймо ці слова, служімо Йому з невситимою любов’ю і бажанням нашої душі, щоденно докладаючи зусиль і старань у ділі нашого спасення, щоб ми стали спадкоємцями вічних благ зі святими у Христі Ісусі Господі нашому, якому належить слава і влада з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Джерело: Теодор Студит, Поучення, Видавничий відділ «Свічадо», Львів 2007.

Парафія свв. Сергія і Вакха в Римі

Назад

Розповісти