63. ВІДДАЙТЕ КЕСАРЕВІ, ЩО КЕСАРЕВЕ, А БОГОВІ – ЩО БОЖЕ (12,13-17)

142

13 Послали до нього декого з фарисеїв та іродіян, щоб його впіймати на слові.
14 Прийшли ті й кажуть до нього: Учителю, знаємо, що ти щиросердий і не зважаєш ні на кого: бо не дивишся на обличчя людей, лише по правді наставляєш на путь Божу. Отож, чи личить давати данину кесареві, чи ні? Давати, чи не давати?
15 Він же, знавши їхнє лукавство, сказав їм: Чого мене спокушаєте? Принесіть мені динарій, щоб я бачив.
16 Вони й принесли. І каже їм: Чий це образ і напис? – Кесарів, – ті йому відповідають.
17 Тоді Ісус промовив до них: Віддайте кесареві, що кесареве, а Богові – що Боже. І вони дивувались йому.

1. Контекст:

«Віддайте кесареві, що кесареве, а Богові – що Боже», – відповідає Ісус фарисеям та іродіянам.
Їх пастка є досконалою: якщо Ісус скаже не платити податки, то буде усунений римлянами, що зайняли Палестину; якщо ж він скаже платити, то зробить собі ворогом народ, який чекає на «політичного» месію, що візьме владу і звільнить від іноземної окупації. Таке собі богослов’я, що завжди в моді під різними назвами, насправді ж є старим, як світ!
Відповідь Ісуса не є простою хитрістю, щоб уникнути проблеми і не потрапити в пастку. Він не просто каже: «Дайте кожному те, що заслуговує», не визначаючи, що кому належиться.
У його часи панування царя поширювалося всюди, де його монета була законним платіжним засобом. Очевидно, що там, де в обігу монета із зображенням Цезаря, всі перебувають під його владою і визнають його правила гри, в тому числі також платять данину (пор. Рим. 13,1-7; 1 Пт. 2,13 нн.).
Для Ісуса ж проблема полягає в іншому: дати Богові те, що Йому належить.
Як монета, на якій знаходиться зображення Цезаря, належить Цезарю, так і людина, що є образом Бога, належить Богові. Данина, яку необхідно йому платити – це віддати себе самого, люблячи його всім своїм серцем і свого ближнього, як себе самого (вв. 30 н.). Ця заповідь раніше була неможливою через гріх, тепер же з Ісусом ми можемо і мусимо жити нею у кожній нашій дії.
Щодо цивільної влади, корисно розрізняти зміст від методів. Її зміст полягає в тому, щоб служити для загального добра. У цьому сенсі, хоча її форми історично більше або менше недосконалі, вона є законною і позитивно бажаною Богом (пор. Рим. 13,1-4). Однак, методи, якими вона виконує свої обов’язки, як правило, це методи провідників народів (пор. 10,42), спільні для всіх людей, у тому числі і для учнів, які жадають посідати, володарювати і виділятися. Ці методи недовподоби Богові. Плід гріха, який живе у серці кожного, існує не для добра, але радше, для спільного зла. Він поневолює всіх: як тих, які його здійснюють, так і тих, які його зазнають, забираючи всім, правителям і підпорядкованим, свободу, через яку, власне, ми є образом і подобою Бога.
Цей уривок допомагає зрозуміти «владу» Сина Людського, який завжди вводить у кризу владу людини. А влада Сина людського є любов’ю, служінням і смиренням.
Це означає дати Богові те, що є Боже. Таким чином ми стаємо тими, ким ми є: подібними до нього, образ якого носимо. І це не тільки на особистісному рівні, але також в суспільних стосунках, незважаючи на форми виконавчої влади за умови, щоб не перетворилася зі служіння на панування.
Ісус з точністю відповідає на запитання своїх опонентів, вказуючи на свою віддаленість від них, як також і від зилотів, які хочуть захопити владу, думаючи що для того, щоб отримати Царство Боже достатньо лише замінити етикетку на людському царстві. Тих, що поподають в таку оману, з власної волі чи по наївності, завжди багато у всі часи!
Крім того, Ісус дає нам також критерій, згідно з яким потрібно вибирати: в усьому необхідно завжди спочатку дати Богові те, що Боже. Тільки тоді ми будемо знати, що давати кесареві.
Якщо конкретно, то перші християнські громади спокійно платили податок, відкидаючи, проте, будь-яку абсолютизацію влади і кожну її несправедливу позицію. Їхній опір виявлявся не у використанні засобів влади, але в обогості свідчення, тобто у мучеництві. Це є єдиною ефективною зброєю (пор. Од. 13).
Ісус, Син Людський, прийшов, щоб послужити з любові. Він повертає нам обличчя Бога, на образ якого ми сотворені. У ньому нам дається справжню свободу, можливу для будь-кого, навіть для найбіднішого. Цар, який може робити, що хоче, вважає себе ідеальною людиною. Насправді ж, він не має свободи – він є рабом і невдахою, перевернутим образом Бога. Варто пригадати гарну розповідь про царську гідність людини у Суд. 9,8-15 і у 1 Сам. 8, що показує, чому Бог не хотів, щоб в Ізраїлі був цар.
Учень є свідком Ісуса, новою і вільною людиною, яка вміє любити і служити в цьому світі рабства і гріха, перебуваючи чи не перебуваючи у послусі до установленої влади, відповідно до того, служить вона людині, чи ні.
Він не думає про «свою особливість», не біжить з іншими, щоб захопити і розділити пиріг; він є проти кожної несправедливості та тоталітарних намагань. Однак, для себе не вимагає жодної влади. Лікування було б гіршим від хвороби! Насправді, немає нічого гіршого, ніж теократії та диктатури заради доброї мети. Вони виправдовують навіть найгірші зловживання і злочини!

2. Читання тексту

В. 13 декого з фарисеїв та іродіян. Вони вже стали союзниками у 3,6. Ісус попередив учнів, щоб вони стереглися фарисейської та Іродової закваски (8,15). Фарисеї були ревними до закону, іродіяни симпатизували Іроду. Вони змовляються проти Ісуса, бо відчувають його як пастку, спільну для них, хоча і з різних причин.
щоб його впіймати на слові. Вони сподівалися, що Ісус відкрито проголосить свою позицію проти римлян, щоб звинуватити його. Якщо він навіть і встав би на їхній бік, хоча це неможливо, то, принаймні, втратив би прихильність людей. Влада ніколи не використовує слово для правди, навіть тоді, коли висловлює її, як у даному випадку. Вона робить це, щоб тримати інших в руках.
В. 14 Учителю, знаємо, що ти щиросердий. Це найкращий комплімент Ісусові в усьому Євангелію. Прославляють його свободу суджень, щоб легше вкинути у пастку, щоб Він протиставив себе римлянам.
чи личить. Запитання є поставлене на основі термінів не політичних чи юридичних, але термінів свідомості: якою є воля Бога щодо данини римлянам?
давати данину. Це був «ценз» – особистий і земельний податок. Платити його означало визнавати панування римлян. Зилоти вважали його ідолопоклонством і повставали зі зброєю в руках, тому що єдиний Господь є Бог. Фарисеї сплачували його, очікуючи остаточне відкуплення, принесене Месією, яке однак потрібно отримати молитвами. Для іродіян, навпаки, це не було проблемою, хоч їхнє підчинення римській владі не завжди проходило без сутичок.
Давати, чи не давати? Вони хочуть практичної відповіді, яка б у будь-якому випадку його компрометувала перед народом, або перед цивільною владою.
В. 15 Він же, знавши їхнє лукавство. Ісус знає правду нашого серця з усією його брехнею, яку ми часом і самі не усвідомлюємо.
Чого мене спокушаєте? Взяти політичну владу в Ім’я Бога – це завжди актуальна спокуса як для нас, так і для Ісуса. Вона супроводжувала його впродовж усього його життя: від пустелі і до хреста (пор. Лк. 4,6; Йо. 6,15; Мр. 15,2.26.32). Намір його супротивників полягав у тому, щоб сплутати світську владу з Божою, намагаючись добитися його Царства людськими засобами і думками.
Принесіть мені динарій, щоб я бачив. Використання грошей є безумовним прийняттям влади того, хто на них викарбуваний. Ісус не мав зі собою грошей, на відміну від них. Їхні слова, отже, не виявляють їх дійсної проблеми, вони є лише пасткою для Ісуса. Однак, вони самі потрапляють в яму, яку вирили для нього (Пс. 7,16).
В. 16 Чий це образ? Монета містила на собі образ імператора Тіберія та його матері. Євреям було заборонено робити образ Божий. Єдиним Його образом є людина, яка Його слухається. Було також заборонено робити образ людини, тому що вона є образом Бога.
і напис. Напис на монеті відображав ім’я і божественну роль імператора: «Тіберій Цезар, імператор, син божественного Августа.» Царський титул Ісуса не зустрінемо написаним на жодній монеті, а лише на хресті (15,26).
В. 17 Віддайте кесареві, що кесареве. Монета це його власність, яку потрібно повернути. Тільки той, хто є убогим і хто покинув усе, стає вільним і може увійти в Царство Боже.
Богові – що Боже. Цими словами висловлюється основна сутність проблеми: людина – образ Бога, вона є Божою і повинна повернутися до нього. З Ісусом починається Боже панування.
Його Царство – це нове відношення до себе, до світу та до інших; це спосіб синівського і братерського життя, вільний від посідання та панування, у готовності дарування та служіння; це справжня свобода, яка починається з Ісусом тут і тепер, у цьому світі, поміщеному в рабстві і злі, не чекаючи кращих часів. Хто дає Богові те, що є його, той знатиме, як дати кесареві те, що йому належить.

3. Вправа

1. Стаю на молитву.
2. Зосереджуюсь, оглядаючи притвор храму, де Ісус перебуває зі своїми.
3. Висловлюю свої прохання: прошу в Бога, щоб я дав йому самого себе, як він віддав себе мені. Зроблю моєю цю молитву: «Візьми і прийми, о Господи, всю мою свободу, весь мій розум і всю мою волю. Те, що я маю і ким я є, все це є твоїм даром. Тобі я віддаю все, щоб ти управляв своєю волею. Дай мені твою любов і твою ласку. Тоді буду достатньо багатим і нічого більше не буду в тебе просити» (св. Ігнатій Лойола).
4. Зібравши з цього плоди, бачу, слухаю і дивлюся на осіб: хто вони, що говорять, що роблять.
Звернути увагу на:         ти щиросердний чий це образ і напис?
наставляєш на путь Божу віддайте Богові те, що Боже
личить давати данину кесареві, чи ні?
чого мене спокушаєте?
принесіть мені динарій

4. Корисні уривки: Суд. 9,8-15; 1 Сам. 8,10-22; 2 Сам. 7,5-17; Іс. 11,1-11; Пс. 72; Рим. 13,1-10; Од. 13.

Розповісти