53. У БОГА БО ВСЕ МОЖЛИВО (10,17-31)

50

53. У БОГА БО ВСЕ МОЖЛИВО

(10,17-31)

17 Коли він вирушив у дорогу, прибіг один, упав перед ним навколішки й почав його питати: Учителю благий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?

18 Чого називаєш мене благим? – сказав Ісус до нього. – Ніхто не благий, окрім одного Бога.

19 Заповіді знаєш: Не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривдь, шануй твого батька та матір.

20 Він же у відповідь мовив до нього: Учителю, я вже те дотримував змалку.

21 Тоді Ісус, поглянувши на нього, вподобав його і сказав йому: Одного тобі бракує: піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною.

22 Той же, зажурений тим словом, відійшов геть засмучений, – мав бо великі багатства.

23 Тож Ісус, обвівши зором навколо, каже до своїх учнів: Як тяжко тим, що мають багатства, увійти в Царство Боже!

24 Учні здумілися цими словами. Ісус же знову заговорив до них і каже: Діти, як тяжко тим, що звірилися на багатства, увійти в Царство Боже!

25 Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, аніж багатому ввійти в Царство Боже.

26 Здивувалися ті ще більше й один до одного казали: Хто ж тоді може спастися?

27 Ісус же, поглянувши на них, мовить: У людей це неможливо, – але не в Бога; у Бога бо все можливо.

28 І заговорив до нього Петро: Ось ми покинули все й пішли слідом за тобою.

29. Ісус озвавсь і каже: Істинно кажу вам: Нема такого, хто кинувши свій дім або братів, або сестер, або матір чи батька, або дітей, або поля, – ради мене та ради Євангелії, –

30 не дістав би сторицею тепер, у цьому часі, посеред гоніння, – домів, братів, сестер, матерів, дітей і піль, – і в майбутньому віці життя вічне.

31 І багато з перших стануть останніми, а останні – першими. 

 

1. Повідомлення у контексті

«У Бога бо все можливо», – відповідає Ісус учням, коли вони нарешті зрозуміли, що ніхто не може спастися. Наcправді ми всі багаті, позбавлені тієї дитячої убогості, необхідної, щоб прийняти Царство.

Визнання цієї неспроможності якраз і стає початком спасіння. Дійсно, усвідомити власну загибель означає прийняти вбогість, як необхідну умову для усвідомлення того, що спасає лише Бог.

Розглянувши стосунки з іншими та із самим собою (1-12; 13-16), необхідно проаналізувати наше ставлення до речей: яку роль вони відіграють у нашому житті.

Усе сотворене дане людині на служіння, щоб могла вона жити у любові до Бога і братів. Ми любимо Бога,  коли приймаємо дар і прославляємо Його; любимо братів, коли даруємо і ділимося.

Однак, гріх вклав у нас бажання володіти. Речі зайняли місце Бога. Страх смерті змушує шукати гарантію життя у матеріальному, замість того, щоб шукати її в Бозі. Дійсно, речі можуть задовільнити потреби, які маємо, але не можуть задовільнити ту потребу, якою ми є.

Логіка посідання вбиває логіку дарування; ставить з ніг на голову відносини між засобами і метою, перетворюючи людину з пана створеного на його раба. Жадібність багатства є справжнім ідолопоклонством (Кол. 3,5), а прив’язаність до грошей є коренем усякого зла (1 Тим. 6,10).

Уривок продовжує попередню тему, що стосується основної проблеми людини: увійти в Царство, успадкувати вічне життя, спастися.

Розповідь ділиться на три сцени. Перша (вв. 17-22) представляє нам багача, який, окрім добрих намірів для входження у Царство, здається, виконує також всі умови, крім цієї основної – любити Бога і братів понад усе. Чи зустріч з Ісусом зробить можливим неможливе, – дасть змогу визнати Господа і звільнить від ідола, що поневолює? Ісус намагається настановити цього чоловіка, що підійшов до Нього, на правильний шлях, наголошуючи, що добрим є тільки Бог, і тепер він може залишити все, щоб наслідувати Його. Та прив’язаність до дібр робить його сліпим. У виборі між Богом і мамоною, він обирає мамону. Вкінці, замість радості того, хто знайшов скарб, він отримує печаль того, хто свідомий своєї втрати.

На відміну від ворога, котрий дарує насолоду у злому, а в добрі дає відчути брак, Господь, так як дарує  радість у чиненні добра, так і навіює сум у злому, щоб ми покаялися.

Друга сцена (вв. 23-27) подає нам твердження Ісуса про неможливість спасіння і сильне здивування учнів. Ми всі занадто великі, щоб увійти в Царство дітей: верблюди, які кумедно намагаються пройти через вушко голки. Однак, якраз визнання цієї неможливості робить нас малими. Чим більше ми багатіємо, тим більше пізнаємо себе нездатними й убогими перед тим, що насправді має значення.

Третя сцена (вв. 28-31) представляє зауваження, сповнене здивування, Петра: як так сталося, що учні наслідують Господа і роблять цей крок, яким входиться у Царство? Його покликання і його слово зробило їх убогими й малими, виявляючи їм безцінний скарб, задля якого вони залишили все інше.

Отже, перша сцена розповідає про необхідність, друга – про неможливість, а третя – про можливість, яку дає вбогість, що відкриває двері в життя.

Ісус є Господом, якого необхідно любити всім своїм серцем (12,30). Царство – це любити Його, що став нашим братом, щоб ми могли зустріти Його і поцілувати (П. п. 8,1). Він став останнім з усіх, щоб, люблячи найбіднішого, ми любили Його, а люблячи Його, любили всіх.

Учень – це той, хто в погляді Ісуса знайшов єдине добро. Захоплений Господом, як Павло, він залишає все і біжить, щоб здобути Його (Флп. 3,8.12). Його ставлення до речей стає таким, яким було на початку, відповідно до Божого задуму: він є вільним від ідолопоклонства, приймає речі у житті як дар, отриманий від Отця, щоб розділити його з братами.

 

2. Читання тексту

В. 17 Коли він вирушив у дорогу. Після навчання своїх учнів на самоті Ісус продовжує подорож: від Кесарії Филипової (8,27) через Галилею (9,30) у Юдею (в. 1) аж до Єрусалима (в. 32). Це шлях Учителя, який учні покликані пройти: шлях Сина Людського, відданого в людські руки ( 9,31).

один. Матей говорить нам у 19,22, що цей юнак був молодим, а Лука у 18,18 каже, що він був знатним. Таким чином уявляємо, що він був молодим, багатим, добрим і благородним. Тобто людиною повністю зреалізованою – якраз протилежністю до дітей, яким належить Царство (в. 15).

прибіг, упав перед ним навколішки. Його біг і падання на коліна вказують на добрий душевний стан, який може співіснувати навіть з протилежними прагненнями, що залишаються прихованими аж до моменту прийняття рішення. Тільки тоді вони виходять з укриття і викликають дуже велику внутрішню боротьбу, кінцевим результатом якої є радість або смуток, залежно від того: буде перемога чи поразка.

Учителю благий. Молодий чоловік відчув в Учителеві унікальну доброту. Ісус надає великої ваги цій прикметі, яка на перший погляд може здатися звичайною ввічливістю.

що мені робити. Людина, на відміну від тварини, має проблему «що робити». Вона не запрограмована інстинктом, але ціллю, яку собі ставить: вільно чи ні.

щоб успадкувати. Вічне життя, навіть якщо і прив’язане до отого «робити», є також «спадщиною». Вона передається дитині від Отця і пов’язана з його життям як брата.

вічне життя. Єдина істота, яка свідома своєї смерті, – це людина, яка шукає життя; але не будь-якого, що завжди буде засуджене на смерть, а, передусім, такого, яке буде вільним від цієї кари, без часових і якісних обмежень. Це і є «вічне життя», горизонт, що дає сенс життю тимчасовому.

В. 18 Чого називаєш мене благим? Ісус запрошує його усвідомити собі таїнство добра, яке він відчув. Якщо зрозуміє, – знайде скарб.

Ніхто не благий, окрім одного Бога. Ісус делікатно предсатвляє свою ідентичність, залишаючи чоловікові радість її відкрити і свободу її досвідчити. Це так, немовби сказати: «Якщо ти не знаєш хто я, то не називай мене добрим, бо тільки один Бог є добрим. Якщо ж ти знаєш хто я, то можеш називати мене добрим і зробити з цього висновки».

В. 19 Заповіді знаєш і т. д. Всі заповіді, крім останньої, вказуть на те, що людина не повинна робити (Вих. 20,12 нн.; Втор. 5,16 нн.). Їх виконання не дає життя. Навіть мертва людина зберігає перші і не переступає останньої! Ісус же залишає подвійну заповідь, яка дає життя (12,30 н.), тому що з Ісусом вона отримує нове формулювання: любити ближнього означає зробитися братом для всіх, як Він, Син, який віддав усе («Йди, продай усе, що маєш і роздай бідним»); любити Бога означає наслідувати Його, Господа, який першим полюбив мене і віддав себе за мене («Приходь і йди слідом за мною»).

В. 20 я вже те дотримував змалку. Цей юнак є схожим до Павла, який оголошує себе бездоганним щодо праведності за законом (Флп. 3,6).

В. 21 поглянувши на нього.[1] Також і у попередніх покликаннях Ісус «бачить» (1,16.19; 2,14). Тут його око йде далі: входить у глибину серця. Ісус хоче, щоб юнак усвідомив глибину Його погляду (пор. 1 Кор. 13,12). Та юнак залишається сліпим. Він, як жебрак з Єрихона (в. 51), повинен буде просити зору. Тільки тоді, подібно до Павла, матиме досконале пізнання Ісуса як свого Господа, буде захоплений ним і пуститься бігти, щоб схопити його (Флп. 3,6.12).

вподобав його. Це є центром розповіді. Дозволити цій любові охопити себе або ж ні – це, власне, проблема вічного життя. Цю деталь міг відчути і зрозуміти лише учасник події. Може тим юнаком був сам Марко, матері якого належала верхня кімната (14,12-15; Ді. 12,12)? Міг також бути він і отим, хто слідує за Ісусом здалеку, аж поки не втече нагим в саду, покидаючи все, залишаючи покривало смерті, щоб одягнути прославлений одяг того, хто звіщає Євангеліє (14,51 н.; 16,5 н.)?

Цей погляд любові є джерелом смутку, аж поки людина не перестани йому спротивлятися. Занепокоєння того, хто перебуває у злі є завжди плідним.

Одного тобі бракує. Те, що Ісус говорить, не є порадою, але ствердженням того, чого не вистарчає для успадкування вічного життя (пор. в. 17), входження у Царство і спасіння (вв. 23-26).

піди, продай, що маєш, дай бідним. Це є нове формулювання другої заповіді, любові до ближнього. Щоб сповнити її, багатому бракує того, що має і не дає тим, які не мають. Хто слухає цю заповідь, той стає, як Ісус, який віддав все, ставши убогим, малим і спадкоємцем Царства.

Ісус закликає юнака віддалитися («піди»), щоб віддалити від себе багатство («Продай, що маєш, дай бідним»); тільки тоді він може знову підійти і слідувати за Ісусом («Прийди і іди за мною»).

то й будеш мати скарб на небі. Справжній спосіб збирання Божого скарбу полягає в тому, щоб роздати. Людина має не те, що здобула, але те, що подарувала. Скарб на небі заробляється роздаванням убогим на землі. Недостатньо лише не нашкодити ближньому, необхідно його полюбити своїми діями (Лк. 16,1-12).

прийди і іди за мною. Прийти до Ісуса і йти за Ним – це практичний спосіб сповнити першу заповідь «любити Бога». Приходиться до нього, щоб бути з ним, куди б Він не йшов. Дати бідним і наслідувати Ісуса є сповненням закону – обох заповідей, жодна з яких не може існувати самостійно.

В. 22 зажурений тим словом. «Слово» вводить його в глибоку внутрішню кризу, яка відбивається на обличчі. У його серці починається боротьба. Бажання йти за Ісусом і успадкувати вічне життя не перестане його розривати, аж поки він не буде відірваний від рабства свого ідола.

відійшов геть засмучений. Він є людиною, яка зазнала краху, пізнаючи, що не здатна любити Бога, себе самого та ближнього. Цей сум триває доти, доки триває прив’язаність до речей, доки людина не знайде у своєму серці скарб. Тільки тоді він зможе продати все задля радості (Мт. 13,44) – сили кожного євангельського рішення. «Радість Господа є наша сила» (Неєм. 8,10).

мав бо великі багатства. Те, що ти маєш і не даєш, заважає тобі отримати скарб на небі. Велике багатство є великою перешкодою; воно прирівнюється до терня, яке заглушує Слово (4,19).

В. 23 обвівши зором навколо. Пор. 3,5.34.

Ісус каже до своїх учнів. Учень – це той, хто робить те, чого не зробив багатий (пор. 1,18.20; 2,14).

Як тяжко тим, що мають багатства, увійти і т. д. У Царство Небесне, насправді, входить тільки дитина, убога у всьому (пор. попередній уривок).

В. 24 Учні здумілися цими словами. Можливо, вони думали, що є певні переваги у тому, щоб бути молодим, багатим, красивим і добрим.

Діти.[2] Це лагідне звертання до учнів (пор. 2,5).

В. 25 Легше верблюдові пройти крізь вушко голки і т. д. Перед тим він сказав, що важко. На їх же подив, замість зменшення удару, він його ще більше посилює, кажучи, що це навіть неможливо. Стільки є багатих людей у Царстві, скільки верблюдів, що пройшли через вушко голки. Багатство, накопичене і нерозділене, відділяє нас від Отця і від братів, воно є несправедливою мамоною (Лк. 16,13).

В. 26 Здивувалися ті ще більше. Здивування учнів приголомшливо зростає.

Хто ж тоді може спастися? Спасіння – єдина серйозна проблема людини, не вирішивши яку, вона загине. Учні розуміють, що прив’язання до речей не дає нам успадкувати життя. У їхньому запитанні відображається зачудування і тривога: «Ніхто не може спастися!»

В. 27 У людей це неможливо. Спасіння є, ані легким, ні важким – воно просто неможливе для людини.

але не в Бога. Тільки Бог може зробити нас, й убогими, і малими і спасти нас разом з усіма вбогими й малими. І він робить такими усіх. Навіть якщо ми не даємо йому на це згоди, – він це зробить, принаймні, у момент смерті. Тоді навіть багач залишає все і пізнає себе найбільш убогим і малим.

у Бога бо все можливо. Діяльність Бога полягає в тому, щоб робити те, що неможливо для людини. Не зважаючи на наш опір, нам не залишається нічого іншого, як тільки просити того, що є неможливим, того, що тільки він один може нам подарувати.

В. 28 Ось ми покинули все й пішли слідом за тобою (1,18.20). Петро із подивом стверджує, що для нього і для інших вже сталося неможливе. Непомітно для них самих, їм уже було даровано те, що багача наполегливо проситься зробити. Крик Петра є криком подиву і подяки внаслідок усвідомлення діла Божого.

В. 29 Істинно кажу вам: Нема такого, хто кинувши і т. д. Ісус підтверджує, що Царство є для того, хто залишив все заради його любові.

ради мене та ради Євангелії. «Ради мене» сказано для тих, які зустріли його під час його земного життя; «ради Євангелія» сказано для нас, які зустріли його пізніше, в силі його слова (пор. 8,38).

В. 30 не дістав би сторицею тепер. «Сториця» не має відношення до матеріального. Дім – це місце, де слухається слово і розкривається таїнство Царства (3,31; 4,1); брати, сестри і матері – нова сім’я з тих, які виконують волю Божу (3,31-35). Сториця – це благодатне поле, яке приносить плоди не тільки в теперішньому віці, але й у майбутньому. Батька не згадується у переліку того, що віддасться сторицею: справді, хто залишає все і наслідує Ісуса, той входить у Царство Сина і виявляє єдиного Отця.

посеред гоніння. Учень проходить через вибір і терпіння свого Учителя. Учень не звільняється від хреста. Саме з ним пов’язана обітниця (пор. 8,34 нн.).

В. 31 І багато з перших стануть останніми. Вони є тими першими, які не стали останніми.

а останні першими. Це ті, які з любові до Ісуса стали, як і він, останніми і слугами всіх (9,35; 10,45).

 

3. Вправа

1. Зосереджуюся на молитві.

2. Зосереджуюсь, оглядаючи дім, з якого виходить Ісус у свою подорож.

3. Висловлюю Господу свої прохання: щоб дарував мені можливість залишити все, щоб наслідувати його.

4. Зібравши з цього плоди, бачу, слухаю і дивлюся на осіб: хто вони є, що говорять, що роблять.

Звернути увагу на: що робити, щоб успадкувати життя вічне
  Ніхто не благий, окрім одного Бога
  поглянувши на нього, вподобав його
  одного тобі бракує
  піди, продай, що маєш і
  дай бідним
  прийди і йди за мною хто може спастися
  зажурений словом неможливо
  відійшов засмучений ми покинули все
  мав великі багатства сторицею
  як тяжко…  

 

4. Корисні уривки: Муд. 7; Пс. 49; 63; 34; Мт. 13,44-46; Лк. 12,13-34; Флп. 3; Кол. 3,5; 1 Тим. 6,10; Як. 4,13-5,6.



[1] (пер.) У італійському тексті вжито вислів заглянувши йому всередину.

[2] (пер.) У італійському тексті вжито звертання дітоньки.

Розповісти