49. Не бороніть йому. (Мр. 9,38-40)

385

49. НЕ БОРОНІТЬ ЙОМУ.

(9,38-40)

38 Йоан же сказав до нього: Учителю, ми бачили одного, що твоїм ім’ям бісів виганяє, але не ходить з нами, то ми й заборонили йому, – не ходить бо з нами.

39 Ісус же мовив: Не бороніть йому. Немає бо такого, хто робив би чуда моїм ім’ям і міг би незабаром мене лихословити.

40 Бо хто не проти нас, той за нас.

1. Повідомлення у контексті

«Не бороніть йому», – каже Ісус до своїх учнів, що сповнилися ревнощів до когось, хто виганяє бісів в його Ім’я і не належить до «їхньої» групи.

У попередньому уривку учні сперечалися між собою через власне «я». У цьому уривку в ім’я власного «ми» вони протиставляться іншій особі. Власне ім’я, особисте або колективне, є початком поділу; тільки Ім’я, яке є Іменем Ісуса, може бути джерелом єдності.

Хто любить, той втішається добром іншого. Егоїст же, навпаки, не втішається добром, а лише його посіданням, а добро інших спричиняє йому біль. Він є жертвою заздрості – дочки еґоїзму і матері гордості. Вона перетворює життя на пекло, тому що зрощує страждяння пропорційно  до добра, аж до нескінченного страждання перед нескінченним Добром. Через неї смерть ввійшла у світ (Муд. 2,24). Життя, будучи даром і любов’ю, є життям саме тому, що воно не є власністю.

Егоїзм, заздрість і гордість можуть проявлятися як в особистісній, так і в колективній формі. Ця ж остання ще більше шкідлива і може набувати настільки велетенських розмірів, що стає непомітною. Особа пікорюється і починає служити цьму колективному “ми”, подібно до злочинця, який ототожнює себе зі своєю бандою.

Попередня сцена говорить про біса особистісного, ця ж сцена – про біса колективного.

Учні є отим «ми», чітко визначеним і установленим. І це правильно: так має бути. Людина також потребує приєднання до когось і очевидної приналежності. Тільки це «ми», замість Ісуса, ставить у центрі себе. Ідеться про спільноту, яка на високому рівні чинить те зло, яке відкинула людина на особистісному рівні. Це спільнотна самореклама, яка виявляється тоді, коли ми шукаємо престижу, а не служіння іншим.

Це добре висвітлюється словами Івана: хочеться перешкодити добру, тому що той, хто його чинять, «не ходить з  нами» (дослівно: «не йде слідом за нами»).

Якщо первородний гріх особи полягає у становленні “я” на місце Бога, то такий колективний гріх полягає у становленні “ми”. Учні вимагають, щоб їх наслідували! Важливо знати, що Церква створена не з тих, які наслідують оце «ми», але з тих, які слухають і наслідують Ісуса. Нещасною є людина, яка наслідує людину.

Наша єдність полягає у тому, щоб іти за Ним, який виводить нас назовні, за всі огорожі, і відкриває нас до інших, починаючи з найбільш віддалених та вигнаних. Перебування зі Сином єднає нас з Отцем і братами, і утворюється оте «ми», яке не обмежується огорожею власності, але отримує внутрішній поштовх симпатії до всіх інших. Але християнство не позбавляє нікого індивідуальних особливостей. Ісус втікає від натовпу і формує особистості, які можуть утворити народ. Кожна людина стає особою у стосунках з Господом, і ці стосунки не можна делегувати іншому.

В Ім’я Ісуса Церква обіймає всіх і нікого не виключає. В інші імена, особистісні чи колективні, народжуються гетто, упередженості по відношенню до інших, секти і маргіналізації.

Той, хто виключає когось, виключає того, хто зробився останнім з усіх. Хто не є католиком (універсальним), не може бути також і християнином: не має Духа Сина, який, знаючи любов Отця, помер за всіх братів.

Що сильнішим є єднання з Ним, тим сильнішим стає єднання поміж нами. Однак, це не твердий моноліт, який боїться розколу. Це єдність, створена на основі повної власної свободи і свободи інших. Єдиним пастирем є Ісус, і єдиним є також стадо. Але кошара не є єдиною (Йо. 10,16)! У кошарі овець доять і стрижуть, і там вони вмирають з голоду. Пастир виводить їх поза всі огорожі, щоб вони могли пастися (Йо. 10,4).

Критерієм приналежності до єдиного стада є наша єдність з Тим, без кого ми не можемо зробити нічого (Йо. 15,5). Єднання поміж нами може бути натомість дуже тілесним.

Багато з тих, які є частиною видимої Церкви, не належать до тієї невидимої, адже не слідують за Господом Ісусом, а ідуть самі, слідують за власними ідеями та бажаннями, що спроектовані на них. Спільноті в місті Коринті, дуже жвавій і стурбованій поділами, Павло подає остаточний критерій єдності: «Як хтось не любить Господа, анатема [з грецької, «відлучення»] на нього» (1 Кор. 16,22). А щоб зрозуміти дух невиключення, яким він говорить, необхідно пригадати, що він також каже: «Я бажав би сам бути відлученим від Христа за моїх братів» (Рим. 9,3)!

Цей уривок нагадує нам, що зло попереднього уривку, крім рівня особистісного, існує також і на рівні спільнотному,  перемагається це зло завжди в «його Ім’я», поставивши тільки Ісуса точкою звернення як для поодинокої особи, так і для всієї Церкви.

Ісус є Сонцем. Коли він у центрі, тоді всі ми обертаємося навколо нього гармонійно, кожен прямує власною орбітою. Різноманітність не звучить як загроза і не є об’єктом страху та заздрощів. Вона є ознакою багатства і причиною благословення того, хто творить будь-яке добро.

Учні утворюють спільноту – те «ми», яке є Церквою. Вона не має свого центру у собі. Не робить перепису, щоб почуватися сильною (1 Хр. 21,1 нн.), і не прагне власної слави. Служить тільки Господеві і відкрита для всіх з доброзичливістю і смиренням.

Доти, доки Церква шукає єдності у Ньому, то є єдиною і залишається вільною, звільняючою і католицькою. Вона, проте, завжди повинна остерігатися колективної гордості, притаманної слабким, що об’єднуються у зграю. Так з’являються поділи, зроблені віруючими, які вважають себе кращими і такими, що посідають правду, думаючи, що мають Бога зі собою (Got mit uns!).

Такі згуртовуються поміж собою, залишаючи на задньому плані наслідування Господа. Як в Ім’я Ісуса християни можуть поділитися між собою, або відділитися один від одного, є таємницею беззаконня настільки незрозумілою, що відмовляємося навіть вникати в неї, сприймаючи її як щось належне! Причину можемо бачити вже в античній екуменічній пропозиції (і сподіваємося, що це тільки антична!), яка каже: «Греки повернуться до послуху Римській Церкві, більшість татар навернеться до віри, сарацини будуть знищені, і буде одне стадо і один пастир» (Руджер Бакон).

 

2. Читання тексту

В. 38 Йоан же сказав до нього. Він робить зауваження, можливо, через його запальний характер – він же є сином грому (3,17), що накликає вогонь на одне із самарянських сіл (Лк. 9,54). Або, можливо, будучи тим «учнем, якого любив Ісус», він представляв всередині спільноти той елемент, який завжди ставав проблемою для отого «ми»? Таким чином робиться натяк на напруженість у відносинах між харизматичністю та інституційністю Церкви – двома необхідними і обов’язковими елементами, які консолідуються тільки в Його Імені.

твоїм ім’ям. Увесь інший матеріал цієї частини розв’язує різні проблеми спільноти «в Його Ім’я», тобто, авторитетом Його особи, яка є єдиним критерієм розпізнавання. Тому що «нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, і через яке ми маємо спастися» (Ді. 4,12).

бісів виганяє. Перемога над сатаною є ціллю місії тих, хто «є з Ним» і  хто посланий Ним (3,14 н.; 6,7).

ми й заборонили йому. Дієслово вжито в минулому часі недоконаного виду. Це означає, що вони неодноразово намагалися заборонити йому це робити, але безуспішно. Цікаво, що учні гуртом не змогли вигнати глухого і німого біса. Тепер ми бачимо причину: вони самі опановані ним на колективному рівні. Нездатні перемогти його, вони стають заздрісними, бо «іншому» вдалося це зробити.

не ходить бо з нами [дослівно: не йшов слідом за нами]. Спільнота учнів з’являється тут вперше як чітко окреслене і видиме «ми». І це добре! Однак, тут прихована помилка – наслідувати треба тільки Ісуса. Хто наслідує спільноту, той є вівцею, але не Його вівцею. Спільнота, яка вимагає, щоб її наслідували, стає на місце свого Господа, нищить індивідуальність, створюючи партії, забираючи свободу і втрачаючи католицтво. Те, що мене стверджує як віруючого, – мої особисті стосунки з Ним. Церква стає посередником між Господом і мною не тому, що вона вміщається між мною і Ісусом, а тому, що в тому часі, в якому ми живемо, вона словом і святими таїнствами приводить мене до прямого контакту з Ним, який є спасінням моїм і всіх. Єдність з Ісусом утворює єдність між нами. Якщо якась особа, або навіть спільнота займає Його місце, – настає занепад. Тому Євангеліє від Матея, що є еклезіальним Євангелієм, Євангелієм Церкви, каже, щоб нікого не називати учителем, отцем або наставником. Єдиним Учителем є Ісус, єдиним Отцем є його Отець, і єдиним Наставником є його Дух (Мт. 23,8-10).

У наслідуванні Господа Ісуса, а не нашого «ми» полягає різниця між Церквою Ісуса, яка, хоча і є невеликою, та завжди носить універсальний характер, і сектою, яка хоч і є чисельною, але думає завжди тільки про себе. Перша росте під впливом тієї ж любові, що її мав Ісус, який помер за всіх (2 Кор. 5,14); друга поширюється через прозелітизм і прагне гегемонії, що, звичайно, не походить від Бога.

Християнська спільнота покликана виявити у собі цей первородний гріх спільноти, колективний аспект особистого гріха. Не визнаючи Його, можемо діяти навіть з доброю ціллю, подібно до учнів, які перешкоджають перемозі над злом і приходу Царства, що затримується більше через сліпоту добрих, аніж через зіпсутість злих, які переслідуючи вірних, зрештою його лише пришвидшують!

В. 39 Не бороніть йому. Добро не треба зупиняти, навіть якщо воно не є «нашим».  Саме ж бажання, щоб воно стало «нашим», уже показує, що дбаємо більше про оте наше «ми», ніж про саме добро.

Немає бо такого, хто робив би чуда моїм ім’ям і т. д. Проблема полягає в тому, щоб перемогти зло лише тим Іменем, яке єдине може це зробити. Діяти його Іменем означає бути в ньому, любити і наслідувати його. В іншому випадку можна легко стати жертвою того, що і деякі мандрівні заклиначі в Ефесі, які хотіли боротися зі злом Іменем Ісуса без приналежності до нього (Ді. 19,13-20).

В. 40 Бо хто не проти нас, той за нас. Це не просто толерантність – світська чеснота, яка ніколи достатньо не цінувалася в релігійному світі, завжди спокушуваному фанатизмом! Це проголошення свободи дітей Божих, яку добре знає той, хто пов’язаний з єдиним Господом. Він не бачить в інших ворогів або антагоністів, яких треба побороти, але бачить братів, яких треба любити.

Це судження підтверджується іншимми словами Ісуса: «Хто не зі мною, той проти мене.» (Мт. 12,30; Лк. 11,23). Справді, спасіння полягає в тому, щоб бути «з ним», з Господом, а не бути з нами, бідними людьми.

 

3. Вправа

1. Зосереджуюсь на молитві, як зазвичай.

2. Зосереджуюсь, оглядаючи місце: він все ще є у домі в Капернаумі разом із своїми учнями.

3. Висловлюю Господу свої прохання: звільнення від заздрості, щоб я міг допускати інших користуватися добром.

4. Зібравши з цього плоди, бачу, слухаю і дивлюся на осіб: хто вони є, що говорять, що роблять.

Звернути увагу на: не наслідує нас в моє Ім’я
  не перешкоджайте хто не проти нас, той з нами

 

4. Корисні уривки: Чис. 11,25-29; Іс. 60; Пс. 87; 117; Ді. 19,13-20; 2 Кор. 5,14.

Розповісти