43. Коли хтось хоче (мр. 8,34-38)

119

43. КОЛИ ХТОСЬ ХОЧЕ

(8,34-38)

34 І прикликавши народ разом із своїми учнями, сказав їм: Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною.

35 Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе.

36 Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?

37 Що бо людина може дати взамін за власну душу?

38 Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами.

1. Контекст

«Коли хтось хоче». Після об’явлення власної ідентичності (в. 31) Ісус проголошує також ідентичність учня і остаточно кличе його слідувати за Ним.

Уже було перше покликання – слідувати за Ісусом (1,16-20), друге – «бути з ним» (3,14), і третє покликання, – стати посланцями (6,6б нн.). У першому покликанні втеча стає наслідуванням, у другому – наслідування стає сопричастям з Ісусом, у третьому – сопричастя з Ним є джерелом місії для проголошення Ісуса. Тепер, оскільки пов’язана хлібом з його ж долею, місія стає хрестом і воскресінням для спасіння як власного, так й інших. Таким чином учень втілює те саме «Слово» свого Господа.

В. 34 дає визначення християнина. Це той, хто хоче йти за Ісусом розп’ятим, і тому зрікається себе самого, бере свій хрест і йде позаду – позаду того убогого, покірного і приниженого Ісуса, який охарактеризував себе у в. 31. Вірш 34, який віддзеркалює в. 31, є трактатом про «сутність християнства». Замість того, щоб бути представленим чотирма сотнями сторінок, він представлений у чотирьох коротких словах – чим коротше, тим краще!, – які є коротким викладом філософсько-богословської антропології з християнської точки зору.

В. 35 показує таємну сторону людської думки: спасти самого себе, своє матеріальне існування, знаючи, що мусить його стратити. Ця непотрібна і відчайдушна спроба робить людину егоїстичною і призводить до знищення себе та інших. Хто ж, натомість, здатний втратити своє життя заради любові до Ісуса, той спасає своє життя. Тому що істинне життя, яке не закінчується, полягає в тому, щоб любити всім серцем того, хто полюбив нас першим.

В. 36 зриває маску обману: бажання спасти себе через прагнення володіти. Це є людська думка (в. 33).

В. 37 показує, як людина все ж таки втрачає існування, та задає їй запитання про сенс життя, тобто про її кінець. Це дозволяє людині бути людиною. Це дає їй можливість прогресу і свободи для самореалізації.

В. 38 показує, нарешті, сенс теперішнього часу: це момент, у якому людина живе послухом його слову. Від цього слова залежить наше правдиве життя, яке є вічним. Спасіння від смерті походить з нашого ставлення тут і тепер щодо Ісуса і Євангелія. Його історія, яка вже минула, стає критерієм нашого теперішнього життя і гарантією для майбутнього. Наша доля пов’язана з нашою вірністю або невірністю його слову.

Всі ці постулати Ісуса будуть підтверджені незабаром голосом Отця, який скаже: «Слухайте його» (9,7).

Ісус – Пастир, який хрестом, своєю палицею, веде нас до перемоги над злом і смертю. Ми слідуємо за ним як за Словом, що вказує нам дорогу життя і веде від рабства до свободи, як хмара і вогняний стовп. Це Господь, що присутній посеред нас. Наше спасіння полягає в любові і послуху до Нього. Воно звершиться в майбутньому, але живемо ним вже тепер у вірності до його минулого.

Учень знаходить у цих Ісусових словах власну ідентичність. На основі особистого вільного рішення він любить і наслідує не Христа власних бажань, але Христа, якого, подібно до Петра, не знає і не хоче прийняти. «Слово» у в. 31 позбавляє наше наслідування будь-якої двозначності. Забути це Слово означає наслідувати самих себе або власні релігійні примхи, замість наслідувати Ісуса.

 

2. Читання тексту

В. 34 І прикликавши народ разом із своїми учнями. Після того, як Ісус відкрито об’явив себе, також і учень відкриває себе у натовпі тих, які думають згідно з людською логікою.

Коли хтось хоче. Приєднатися до нього – не анонімна масова подія; це найвищий акт особистої свободи, рішення, яке приймає кожна людина, коли стає здатною до цього. Кожен плід падає з дерева тоді, коли дозріває.

йти за мною. Учні не знали добре того, за ким пішли. Тепер, коли вони знають Його, Ісус повторює запрошення, яке вже був зробив (1,16-20; 2,14), озвучує слова сказані на одинці Петрові: «Позаду мене». Слідують тільки за тим, кого люблять. Через це, Господи, навчи мене йти позаду тебе (П. п. 1,4)! Християнська віра це особиста любов до Ісуса. Вона виражена в бажанні бути з ним радше людиною убогою, приниженою і скромною, ніж багатою, сильною і вдоволеною, та без Нього. Іти позаду нього – це конкретна сутність християнства.

Для нас, як і для Петра небезпечно іти за нашим релігійним уявленням про Нього, а не за Ним, таким яким він є. З цієї причини «Слово» з в. 31 здійснює в нас постійний екзорцизм, пропонуючи нам хрест як нескінченну відстань між собою і усіма нашими проекціами на нього.

хай зречеться себе самого. Зректися себе самого – цілковита реалізація людини. Це означає перемогти неправдиве я, свій егоїзм, корінь усього зла. Зректися себе самого – щось протилежне до самоствердження, до руйнування людини, яка вбиває я, замикаючи його в пекельній самоті. Нарцис біля джерела тоне у собі самому.

Самостверджуватися означає відрікатися від Господа, адже це зречення самого себе як його образу. Людина, відчуваючи себе маленькою, незначною і нерозумною, хоче утвердитися, стаючи багатою, сильною і гордою. Та насправді це обман. Оскільки вона реалізує себе тільки тоді, коли чується любленою і важливою в очах Божих, коли усвідомлює благо любові, дарування й служіння у свободі й вбогості.

візьме на себе хрест свій. Це вперше, коли з’являється слово хрест у Марка. Ісус не свій хрест понесе, а разом з нами – наш. Цей хрест, що Лука у 9,23 називає «щоденним», є постійною боротьбою проти помилкових самостверджень. Найбільші труднощі викликає прийняття того, що наше зло буде для нас до самого кінця місцем його незмірної благодаті (Рим. 7,14-25). Кожна людина має «свій» хрест, бо ніхто не може подолати егоїзм замість когось.

і йде слідом за мною. Свій хрест можна нести, тільки ідучи позаду Ісуса. Він, як провідник у горах, у лісі або в пустелі, як досвідчений моряк, який знаходиться з нами в одному човні і те, що нам здається неможливим, робить можливим. Християнство не пропонує окремішньої та героїчної подорожі до важкої мети. Це радість товариства, любов присутності, сила Присутності Божа, який перебуває з нами, і за яким слідуємо, як Ізраїль під час виходу.

В. 35 Бо хто хоче спасти свою душу. Спасати своє життя закладено в інстинкті самозбереження. Критерій якого-небудь тваринного вчинку, недостатній для людини, яка знає, що рано чи пізно помре. Їй необхідний позитивний кінець, що дає сенс «смертному» життю. Хто замість спасіння обирає здоров’я, той обов’язково програє.

той її погубить. Життя закінчиться в будь-якому випадку. Хто намагається спасти його, той стає егоїстом і вбиває своє справжнє життя Божої дитини. Хто хоче тільки вдихати повітря і затримувати дихання, той трісне. А ще неможливо сьогодні дихати завтрашнім повітрям. Хто борсається у воді, той потоне, а хто лежить, не рухаючись, у воді на спині, той спасеться. Життя це постійний дар, який отримується у відданні себе.

а хто погубить свою душу. Двом смертям не бувати. Земне життя можна провести або у марній спробі продовжити його, або віддавши його добровільно задля любові.

мене ради. «Для мене бо життя – Христос», «заради якого я все втратив і вважаю все за сміття, аби Христа придбати», – говорить Павло (Флп. 1,21; 3,8). «А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене і видав себе за мене» (Гал. 2,20) любов’ю, сильнішою за смерть (П. п. 8,6).

та Євангелії. Ми, які не мали можливості пізнати його тілесно, через слово Євангелія пізнаємо у Дусі його тіло – наріжний камінь нашого спасіння.

той її спасе. Правдиве життя людини полягає у відповіді на Божу любов в Ісусі Христі, що є життям всього, що існує (пор. Йо. 1,3-4). Немає спасіння в жодному іншому імені (Ді. 4,12). У ньому ми спасаємо нашу сутність, тому що стаємо тими, ким ми є: його дітьми.

В. 36 Бо яка користь людині здобути світ увесь. Щоб спастися, людина вибудовує цілу стратегію щораз більшого володіння у марній спробі ґарантувати собі життя. Та це обертається руйнуванням власного життя й життя інших. Жадоба збагачення є великою ілюзією світу. На перший погляд багатство здатне забезпечити будь-яке добро, а натомість, стає лише причиною всілякого зла (1 Тим. 6,10).

В. 37 Що бо людина може дати взамін за власну душу? Життя вартує життя. Воно ж, тим не менш, має свій кінець. Людина народжується і вмирає. «Та ж ніхто не може викупити себе самого, не може дати Богові ціну за себе. Занадто дорогий бо його душі викуп, і його завжди бракуватиме настільки, щоб він жив повіки й не бачив могили ніколи» (Пс. 49,8 нн.). Смерть стосується всіх: мудрих чи дурних (Пс. 49,11). Мудра людина знає, що помре, і робить з цього висновки. «Навчи ж нас дні наші рахувати, щоб ми дійшли до розуму доброго» (Пс. 90,12).

В. 38 Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів. Спасіння залежить від моєї особистої близькості до Ісуса. Від визнання його і свідчення про нього діями і словами у світі, який рухається в протилежному напрямку. Моє майбутнє залежить від моєї теперішньої позиції щодо нього і до його слова. Це і є слово про хрест – про любов, більшу за смерть (в. 31).

перед цим родом перелюбним та грішним. Кожне покоління перелюбне, тобто не любить свого Нареченого, єдиного, що Його покликане любити всім серцем (12,29 н.) Тому воно грішне, браковане, наче лук з послабленою тятивою, яким неможливо потрапити у ціль (Пс. 78,57).

того посоромиться і Син Чоловічий. Син Людський, принижений на хресті, стає найвищим Суддею історії. Адже будучи розп’ятим, він воскрес, як Господь і мірило спасіння.

коли прийде у славі Отця свого. Наступний уривок дасть змогу відчути цю славу єдинородного Сина Отця, який наказує нам слухати його.

з святими ангелами. Вісники його слова (ангели) і сопричасники його життя (святі) становлять Божу родину.

 

3. Вправа

1. Стаю на молитву, як зазвичай.

2. Зосереджуюсь, оглядаючи місце, де Ісус говорить ці слова: ми все ще в подорожі, на околицях Филипової Кесарії.

3. Висловлюю свої прохання: не бути глухим до Його покликання, хотіти бути з Ним таким, яким Він є, і йти за Ним в боротьбі проти зла, щоб мати з Ним частку у Його славі.

4. Зібравши з цього плоди, бачу і слухаю Ісуса, який кличе мене особисто. Зосереджуюсь на кожному слові.

 

4. Корисні уривки: Єр. 20,7-18; Флп. 3; Євр. 12,1-4; 1 Пт. 4,12-19; Ді. 5,41; Гал. 2,19 н.; Пс. 49; 16; 23; Дан. 7,13 н.; 2 Тим. 2,11 н.

Розповісти