22. Бачте, що чуєте Мр.(4,21-25)

130

22. БАЧТЕ, ЩО ЧУЄТЕ

(4,21-25)

21 І говорив їм: Хіба приносять світло на те, щоб поставити його під посудом або під ліжком, а не на те, щоб поставити його на свічнику?

22 Немає бо нічого схованого, що не мало б стати явним, ані немає нічого тайного, що у наявність не вийшло б.

23 Хто має вуха слухати, хай слухає!

24 І казав їм: Вважайте, що чуєте! Якою мірою міряєте, такою й вам відміряють, та ще й причинять вам, що слухаєте.

25 Бо хто має, тому дасться, а в того, хто не має, заберуть і те, що має.

1. Контекст

«Вважайте, що чуєте!» Буквально ці слова Ісуса закликають нас, щоб ми бачили те, що чуємо. Але як можна бачити слово?! Саме так, ми запрошені побачити його, Слово Отця, повну тотожність між тим, хто він є, і тим, що він говорить. У цьому спогляданні Ісуса через його слово і навпаки, спогляданні слова через Його особу, розуміємо таїнство Царства.

Якщо Ісус перед тим говорив про насіння, то тепер він говорить про світло – іншу земну дійсність, яка підходить для пояснення небесних тайн. Початок творення, основна засада життя і розуму, – світло є більше, ніж просто ознака Бога. Бог є світлом, і немає в ньому ніякої темряви (1 Йо. 1,5); його слово є світильником перед нашими ногами (Пс. 119,105). Сам Ісус проголошує себе правдивим Світлом світу, яке прийшло освітити кожного (Йо. 8,12; 1,9).

Цими короткими притчами Ісус пояснює, чому Царство Боже не нав’язується за допомогою неспростовних доказів, але пропонує себе з поміркованістю і скромністю. Насправді, світло Боже залишається в наших очах темною хмарою. Його слово освітлює, але при цьому воно завжди добряче нас непокоїть і виявляє нашу сліпоту.

Ісус постає перед світом не у видовищний спосіб, як цього хотілося б своякам (Йо. 7,4), але у спосіб скромний і смиренний. Він уникає виставляння себе напоказ і намагається уникнути розголосу.

У житті Ісуса спостерігається цілком незрозуміла для нас напруженість: Він – світло, але під посудом; Він – об’явлення, але таємне; Він – явління, але приховане. Божественний контраст, в якому Господь себе являє, завжди має протилежний щодо нашого очікування знак. Справді, його світло буде вповні світити тільки з хреста. Хрест – це свічник, з якого Ісус покажеться всім, розкриваючи і свою, і Божественну сутність.

Тому, хто каже Йому, що настав час, дати себе пізнати іншим (вв. 21-22), Ісус відповідає, що якраз час, щоб ми налаштувалися уважно Його слухати, щоб пізнати (вв. 23-25).

Ісус – світло і життя світу. Але лише в укритті хреста Він розкриває свою таємницю, яка є таїнством Бога.

Учень слухає і споглядає Ісуса, дозволяючи Йому проникнути в себе. Завдяки віри він відкривається Богові для наповнення себе Його даром.

 

2. Читання тексту

В. 21 світло. Притчі про насіння підкреслюють життєдайність Слова, яке проростає після смерті. Притча про світло вказує на якість цього життя, яке є розумом, теплом і любов’ю. Лампадка, поставлена на видному місці, розвіює нічну темряву. Ісус – Світло світу (Йо. 8,12). Його дії і його слова повинні бути покладені зверху, поставлені так, щоб могли освітити всіх. Хіба він не казав: «Вогонь прийшов я кинути на землю – і як я прагну, щоб він вже розгорівся!» (Лк. 12,49)? Чому ж тоді не робить цього, шукаючи впливовості, поваги, слави, успіху? У нього достатньо засобів!

під посудом або під ліжком. Це докір з боку того, хто бажає Йому добра: «Ніхто бо не чинить нічого тайно, коли сам явним бути бажає. Якщо ти таке робиш, то і яви себе світові» (Йо. 7,4). Він же, здається, поставив лампадку під посудом, щоб загасити її, або під ліжком, щоб заховати її! Чому ховається тоді, коли всі шукають Його, не вміє скористатися можливостями, не застосовує свою силу, забороняє робити розголос тим, яких він зцілив, і змушує замовкнути духів, які виявляють його божество? Ісус обрав помилкову тактику – Петро буде змушеним сказати йому про це (,1,36 н.; 8,32). Все це Він вже бачив ще в засліплюючому світлі пустелі, і з того часу вже знає звідки вони приходять!

Для Ісуса проблемою Царства е нє придбання значущості, а збереження ідентичності. Свічка не мусить турбуватися про те, щоб світити: вона згоряє, бо для цього і світить.

на свічнику. Це природне місце, на якому розміщають лампадку. Хрест стане Ісусовим свічником, на якому Ісус покаже всю свою значущість, розкриваючи, ким є він і ким є Бог. Навіть найбільш далекий, – сотник, що командує чотою, яка виконує вирок, – усвідомить це (15,39). «Коли вгору Чоловічого Сина піднесете, тоді взнаєте, що Сущий Я», тобто взнаєте, що «Я є» (= ЙГВГ) (Йо. 8,28).

В. 22 Немає бо нічого схованого, що не мало б стати явним. Власне на хресті буде виявлено глибоку Божу таємницю, що завжди була прихованою для людини: Бог є безмежною любов’ю до всіх.

ані немає нічого тайного, що у наявність не вийшло б. Там, у його найбільшому прихованні, буде виявлено те, що сатана своєю брехнею від нас приховав, представляючи нам злого Бога, який заздрить і карає.

В. 23 Хто має вуха слухати, хай слухає. Людське вухо створене, щоб слухати слово Боже. Це особливіша відмінність людини від тварин, які гинуть. Але через брехню людина прислуховується більше до своїх страхів, аніж слухає Божу обіцянку. Віра означає довіряти більш Божому слову, аніж власному.

В. 24 Вважайте, що чуєте. Ісус закликає, добре слухати, закликає до слухання уважного. Наше слухання необхідно скерувати до Нього, бо в Ньому споглядаємо дійсність Слова, яке ми слухаємо. У Ньому, насправді, є всі скарби мудрості і знання (Кол. 2,3), і живе вся повнота божества (Кол. 2,9) – Бога, якого ніхто ніколи не бачив; Він, Син, розповів про Бога своїм життям і своїм ділом (Йо. 1,18). Спостерігаючи за його історією, ми входимо в таїнство Бога. Його тіло є найвищим критерієм духовного розпізнавання (1 Йо. 4,2 н.).

Ми завжди можемо «споглядати» Слово, бо Євангеліє розповідає нам про Ісуса, який здійснив це Слово. У цьому, сповненому любові, спогляданні Ісуса проникаємо в таїнство Бога. У твоєму світлі ми бачимо світло (Пс. 36,10).

Якою мірою міряєте, такою й вам відміряють. Таїнство Бога відкривається кожному відповідно до його віри, що і є власне оцим спогляданням і слуханням Ісуса.

Міру використовують для оцінювання, зважування і судження. Ми вартуємо, важимо і будемо суджені відповідно до того, як ми оцінюємо, зважуємо і судимо Ісуса і його слово. Наша віра в нього є нашим судженням про нього.

та ще й причинять вам. Божий дар перевищує будь-які мірки. Ми заохочені збільшувати ці розміри, щоб отримувати щоразу більше. У наших відносинах з Ісусом існує розвиток, який ніколи не зникне і зробить нас учасниками його нескінченності: чим більше ми бажаємо, тим більше отримуємо, але отримуємо завжди більше, ніж бажали, щоб наше бажання зростало, щоб отримувати постійно щораз більше. Бо любов, насправді є нескінченною. Жодна втіха не може її вичерпати: те, що її насичує, те її й годує.

В. 25 Бо хто має, тому дасться. Це заклик, щоб ніколи не зупинятися в нашій подорожі слухання і споглядання. Чим багатшим хтось є, тим більше він збагачується. Дощ падає частіше там, де волого.

а в того, хто не має, заберуть і те, що має. Хто не має віри або ж не споглядає і не слухає Слово, той втрачає ту дійсність, образом якої він є, тобто втрачає себе самого. Бідний завжди стає ще біднішим.

 

3. Молитва Словом

1. Розпочинаю молитву, як зазвичай.

2. Зосереджуюсь, оглядаючи місце: море, де Ісус розповідає притчі про Царство.

3. Висловлюю Господу свої прохання: дивитися на нього, щоб зрозуміти його таємницю.

4. Розважаю над словами Ісуса, дивлячись, як він їх здійснив і як відкрив таємницю Бога через хрест.

Зверніть увагу на: лампадка вухо / слухати
  таємниця дивитися
  виявляти вимірювати
  приховано мати / дати

 

4. Інші біблійні уривки: 1 Сам. 16,1-13; Пс. 113; 1 Кор. 1,26-30; Йо. 8,12; 12,32.


23. ЧИ СПИТЬ ВІН, ЧИ ВСТАЄ, ЧИ ТО ВНОЧІ, А ЧИ ВДЕНЬ, –
НАСІННЯ ТЕ КІЛЬЧИТЬСЯ Й РОСТЕ

(4,26-29)

26 І казав: Із Царством Небесним так, як з отим чоловіком, що кидає насіння в землю:

27 чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, – насіння те кільчиться й росте. А як – він сам не знає.

28 Сама від себе земля плід приносить: спершу стебельце, потім колос, а потім повну в колосі пшеницю.

29. А коли плід доспіє, він зараз же з серпом посилає, бо жнива настали.

 

1. Контекст

«Чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, – насіння те кільчиться й росте.» Не людська дія, що будує Царство, а сама сила Бога, прихована в насінні.

Багато наших переживань про добро не лише непотрібні, але і шкідливі. Подібно, як зло має в собі власну смерть і само себе вбиває, так і добро має в собі власне життя і зростає саме від себе так що ніщо його не може зупинити.

Цими словами Ісус підкреслює контраст між нашою бездіяльністю і Божою дією. Однак, це тільки на перший погляд, адже Бог діє якраз там, де ми знаємо, що нічого не зможемо зробити, а тому спокійно очікуємо з довірою. Євангельська дієвість протилежна до дієвості світської.

Ісусові говорять, що треба братися до діла, щоб не було надто пізно: час діяти невідкладно й рішуче, як зилоти, щоб не втратити плід своєї праці. Але Він відповідає, що трава не виросте швидше, якщо її тягнути. Життя має свій ритм, який не можна безкарно пришвидшити. Вкинуте в землю, насіння росте саме від себе, подібно до ритму спокійної ріки, яка несе воду до моря. «Дарма устаєте рано, засиджуєтеся допізна: усе ж їсте згорьований хліб! Господь дає його у сні своїм любим» (Пс. 127,2).

Царство Боже належить Богові. Отже, людина не може ані створити його, ані перешкодити йому. Може лишень трохи затримати його, як гребля на річці.

«Не бійтеся! Стійте на місці, то побачите, що зробить Господь, щоб вас сьогодні спасти. Бо тих єгиптян, що їх бачите сьогодні, не побачите більш вовіки! Господь бо воюватиме за вас, ви ж будьте спокійні» (Вих. 14,13 н.), – каже Мойсей до народу, позаду якого наступає ворог, а попереду знаходиться море. Наше спасіння полягає в тому, щоб звернутися до Бога, а наша сила – у повному довір’ї до нього (Іс. 30,5). Наша суєта може нас лише потопити. Це Він, що нас спасає – єдиний Господь всього і всіх. Віруючий це знає, тому спокійний. Безбожник натомість «немов розбурхане море, що втихомиритись не може, а хвилі його викидають багнюку й болото» (Іс. 57,20). Весь наш неспокій в часі чинення добрих справ не походить від Бога, а від ворога: це знак недовіри і причина загибелі.

Безумовно, це притча про віру, якої так бракуватиме учням вночі того дня, коли Ісус «спатиме», а вони не спатимуть із-за переляку (вв. 35-41).

Селянин сидів на краю величезного пустого поля, без жодної травинки. Він відіслав дітей, які хотіли грати м’ячем, в інше місце; мандрівникові, який хотів перейти через поле, вказав іншу дорогу, щоб той міг іти прямо до місця свого призначення; відіслав геть священика, який просив у нього це поле, щоб побудувати на ньому щось для парафії. На цьому полі не було нічого! Але селянин дивився на поле, неначе воно вже золотилося колоссям. І це не була омана: зовнішність не давала надії недосвідченим, а дійсність, навпаки, – йому, що посіяв і знав, що насіння не підведе.

Хто не має мудрої терпеливості селянина, той знищить обома руками те, що робить однією.

Ісус посіяв Слово, і він сам є Божим насінням, вкиненим у поле історії, яке зростає не завдяки подальшій зовнішній діяльності, а навпаки – потребує простої бездіяльності: ґрунту нагого й очищеного, який приймає, у терпеливості з дові’ям і очікуванні.

Учень знає, що його життя є засіяним полем, по якому не треба товктися (естетична людина), ані топтатися по ньому з іншими цілями (етична людина), ані будувати священні споруди (релігійна людина). Ґрунт є родючим завдяки  насінню, яке вже знаходиться у ньому. І в очікуванні врожаю закликає: «Марана та! Прийди, о Господи!» – звертаючись до того, хто запевняє: «Так, прийду скоро! Амінь» (1 Кор. 16,22; Од. 22,20). Він вірить у Господа, який говорить: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила, ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс. 55,10 н.).

 

2. Читання тексту

В. 26 Із Царством Небесним так, як з отим чоловіком, що кидає насіння в землю. Царство Боже однозначно прийде. Так само, як засіяне поле, і наш ґрунт безумовно принесе свій плід (Пс. 67,7).

В. 27 чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень. Сон передує чуванню, а ніч дневі не тільки тому, що відлік часу починався саме із заходом Сонця. Сон і темрява, як образи смерті, нагадують нам, що власне вмираючи, насіння пробуджує свою особливу якість і творить життя.

насіння те кільчиться й росте. Це не стається внаслідок дії людини, це власна внутрішня сила насіння робить так, що воно проростає.

А як – він сам не знає. Це чудо, яке перевищує наше розуміння. Таким самим буде здивування жінок у великодній ранок перед гробом. Їхнім очам ввижатиметься, що бачать сон, перед тим, як їхні уста прикрасить усмішка, і їхній язик розв’яжеться піснями радості (Пс. 126,2).

В. 28 Сама від себе. Дослівно: “автоматично”. Це слово, грецького походження, означає «через власне зусилля, через невимушену дію» (пор. Ді. 12,10!). Також і насіння не робить жодних зусиль. Здається, ніби воно пухне від смерті, але ж навпаки – воно вагітніє життям.

земля плід приносить. Земля не виробляє плоду, але приносить його, немов дар, що прикриває її наготу.

спершу стебельце. Непідготовлене око навіть не відрізнить його від трави.

потім колос. Це вже плід; але потрібен ще час, перш, ніж він поспіє.

а потім повну в колосі пшеницю. Це вже зрілий плід. Все це стається «само від себе», без того, щоб людина щось робила або щось розуміла. Вона лиш вміє чекати і терпеливо дожидати.

В. 29 він зараз же з серпом посилає і т. д. Жнива – це Царство Боже з його судом, що приносить спасіння (Йоіл 4,13), зображене у радості збору врожаю.

Вся історія є Божою: він посіяв, він вирощує, він запевняє плід. Народи хвилюються, усі сильні можуть об’єднуватися, щоб боротися проти Бога. Він же з них сміється з висоти (Пс. 2). А нас запевняє, що абсолютно все, – і очевидно навіть зло –, насправді співдіє, щоб виконати його задум спасіння (пор. Рим. 8,28). Спокій його усмішки царює над хаосом кожної світської влади, яка мимоволі все ж робить саме те, що хоче Бог (Ді. 4,27 н.).

 

3. Молитва Словом

1. Розпочинаю молитву, як зазвичай.

2. Зосереджуюсь, оглядаючи місце: море, де Ісус говорить до натовпу.

3. Висловлюю Господу свої прохання: спокою і довіри до його слова, яке діє у моїй історії та в історії цілого світу.

4. Дивлюсь на Ісуса і слухаю його слова, бачачи, як він здійснив їх у своєму житті. Обдумую, як його слово і його царство по сьогодні діють у наших серцях і у всьому світі.

Зверніть увагу на: спати зерно
  ніч жнива
  само собою приносить плід серп

 

4. Інші біблійні уривки: Пс. 119; 126; 127; Євр. 4,12 нн.; 1 Сол. 2,13; 2 Пт. 3,9-15.


24. НАЙМЕНШЕ ВІД УСІХ НАСІНЬ, ЩО НА ЗЕМЛІ

(4,30-34)

30 І мовив: До чого прирівняємо Царство Боже – або у якій притчі ми його появимо?

31 Воно – немов зерно гірчичне, що, коли сіється у землю, найменше від усіх насінь, що на землі.

32 А як, посіявши, виростає, стає більшим над усю городину, а віття пускає таке велике, що й небесне птаство в його тіні може сховатись.

33 І багатьма такими притчами він проповідував їм слово, оскільки вони могли зрозуміти.

34 Без притчі не говорив він їм; на самоті ж пояснював усе своїм учням. 

 

1. Контекст

«Найменше від усіх насінь», – цими словами Ісус описує останню якість Царства. Пригадаємо коротенько також і інші.

Першою якістю є поразка, внаслідок якої приходить успіх; другою – є приховування, через яке стається Боже об’явлення (вв. 21-25); третьою – людська неміч, через яку діє Божа сила (вв. 26-29). І нарешті четвертою якістю Царства є його мізерність, у якій проявляється Божа велич.

Історія Ісуса у його тілі (= слабкості) показує нам спосіб, у який діє Бог. Вона дає нам критерії розпізнавання, щоб читати, давати оцінку та робити вибір згідно з його Духом. Через це у протиріччях маємо надію, у приховуванні – довіру, у недієздатності – силу, у слабкості – сміливість.

Приходу Царства перешкоджає не людська злоба (переслідування зрештою його навіть прискорюють), а навпаки – дурість добрих. Наша духовна недосвідченість є найбільшим союзником ворога. Цей радо дає нам багато запалу тоді, коли не вистарчає нам євангельської мудрості. Ми використовуємо для Царства ті інструменти, які Господь відкинув як спокуси, а саме: успіх, рекламу, ефективність і велич.

Притчі є відзеркаленням Ісусового обличчя і його служіння. Вони допомагають нам пізнати Його, щоб ми могли любити Його і свідчити про Нього: яким Він є насправді, а не яким ми собі Його вигадали.

Оцими словами про гірчичне зерно Ісус відповідає тим, які розчаровані маленькою спільнотою, яку він створив. Хіба Месія не мав би об’єднати навколо себе увесь люд і панувати над всіма народами? Чому ж тоді він обмежує свою діяльність до невеликого кола людей, про ідентичність яких він з терпеливістю піклується, не шукаючи якоїсь більшої ваги? Але це і є “стиль” Бога, який прагне правди і свободи, а не запевнення і консенсусу.

Якщо посадити велике стебло, то нічого не вродить; якщо ж посадити маленьке зерно, то виросте дерево. Ісус не прагне успіху і не послаблює вимоги для людей: він прагне справжніх людей, які мали б ті ж характеристики, що і насіння, яким є Він сам. Невелика свічка освічує більше ніж тисяча ночей, і від її полум’я всі можуть запалити свої світила.

Ісус є величчю Бога, який задля нас применшив себе аж до смерті, і то до смерті хресної. Власне, таким чином Він і стає тим великим деревом, де всі і кожен можуть знайти притулок.

Учень відображає його дух «меншості та служіння», пермагаючи зло світу, що приность бажання величі і влади.

 

2. Читання тексту

В. 30 До чого прирівняємо Царство Боже – або у якій притчі ми його появимо? Можна зауважити певне зусилля, щоб віднайти найбільш відповідний образ, щоб описати велич Божого Царства.

В. 31 Воно – немов зерно гірчичне. Гірчиця – це городина, яка за один сезон виростає у великий кущ.

найменше від усіх насінь, що на землі. Мізерність гірчичної насінини у притчі є зразком для порівняння із Божим Царством. Люди завжди намагаються ставати все більшими і більшими, і через це вони сваряться поміж собою (див. також поведінка учнів у 9,33 н.; 10,37). Ісус же вирішив бути малим, більше того – найменшим з усіх (Лк. 9,48). Ця «меншість» є характеристикою Сина Людського, який прийшов, щоб служити і віддати своє життя за всіх (10,45). Він є Господом, першим серед усіх, власне через те, що він є останнім і є слугою всіх (9,35).

Хто любить – робиться малим, щоб дати місце любленому; його «я» зникає, щоб вповні прийняти іншого. Через це скромність є знаком величі Бога, яка відрізняється від величі ідольської (Дан. 2,31-35; Лк. 2,12).

В. 32 А як, посіявши, виростає. Це диво, яке насіння завжди для нас готує: краса життя, що виростає із землі, подібно як Христове тіло, яке піднімається з гробу.

стає більшим над усю городину. Гілка із Єз. 17 стає чудесним деревом. Тут величність кедра поступається смиренню городини. Божа велич для людини завжди виглядає малою. Вона є іншого ґатунку: ґатунку любові.

віття пускає таке велике. Ці гілки настільки великі, що можуть охопити весь світ, вони є раменами хресного дерева. «Води живили його і бездонність його підняла»: сили зла і смерті, думаючи, що знищили його, насправді проростили його і піднесли його верховіття аж до хмар (Єз. 31,4.3). Маленький камінчик –камінь, що відкинули – після того, як скинув великого боввана, стає великою горою (Дан. 2,35).

небесне птаство в його тіні може сховатись. «Поміж його віттям зробили собі гнізда всі небесні птахи, під його листяними гілками народжуватимуть всі дикі тварини, у його затінку сидітимуть всі великі народи» (Єз. 31,6; пор. 17,23; Дан. 4,17 н.). Це образ Царства Божого, яке обіймає всі народи землі. Саме малість хреста виявляє велич Бога: потугу нескінченної любові, яка надає притулок і життя для всіх, починаючи з останніх і найбільш віддалених.

сховатись. У грецькій мові дослівно «розкинути намет, скинію», що нагадує про житло Бога посеред людей. На хресті – Божій оселі серед нас – усі ми можемо оселитися в Ньому.

В. 33 багатьма такими притчами він проповідував їм слово. Притч є багато; Слово ж, яке вони описують, – одне: про хрест.

В. 34 Без притчі не говорив він їм. Тому що притчі дозволяють кожному розуміти залежно від власної готовності, залишаючи при цьому щось невияснене, що лише збуджує спрагу до більшого знання.

на самоті ж своїм учням. У грецькій мові два слова мають той самий корінь (kat’idían та toîs idíois). Саме у цьому найтістішому просторі учні входять у близькість з Ісусом, стаючи власне «його учнями».

пояснював усе. Він, внутрішній Учитель, є завжди доступний, щоб пояснити всім тим, які його запитують (пор. вв. 10 нн.).

 

3. Молитва Словом

1. Розпочинаю молитву, як зазвичай.

2. Зосереджуюсь, оглядаючи місце: море, як і в попередніх уривках.

3. Висловлюю Господу свої прохання: розуміти і оспівувати таїнство Божої скромності, яка є його величчю.

4. Зібравши з цього плоди, розважаю над кожним словом; споглядаю, як Ісус із хреста здійснив це кожне слово, ставши найменшим з усіх, щоб прийняти всіх, і кожному запропонувати свою оселю для проживання.

Зверніть увагу на: малий слово / притча
  насіння на самоті
  гілля «свої учні»

 

4. Інші біблійні уривки: 1 Сам. 2,1-11; Єз. 17,22-24; Суд. 7; 1 Сам. 17,32-51; Дан. 2,31-35; Лк. 2,5-12; Од. 22,1-5.

 


Розповісти