Мр 1,29-39. Рука допомоги, щоб поставити на ноги (Дзевіні)

296

29. І скоро вийшов він із синагоги, то разом з Яковом та Йоаном пішов у дім Симона та Андрія. 30 Теща ж Симонова лежала у гарячці, тож йому негайно сказано про неї. 31 Він підійшов і підвів її, взявши за руку, й покинула її гарячка, – і заходилась вона їм услуговувати. 32 Якже настав вечір, по заході сонця, почали приносити до нього усіх недужих та біснуватих. 33 Усе місто зібралося перед дверима. 34 І він оздоровлював чимало недужих на різні хвороби, а й бісів багато вигнав, але заборонив бісам говорити, вони бо про нього знали. 35 Уранці ж, іще геть за ночі, вставши, вийшов і пішов на самоту й там молився. 36 Та Симон і ті, що були з ним, поспішили за ним, 37 знайшли його й кажуть до нього: Усі тебе шукають. 38 Він же відповів їм: Ходімо деінде, у сусідні села, щоб і там проповідувати, бо я на те й прийшов. 39 І він пішов і проповідував в їхніх синагогах по всій Галилеї, і виганяв бісів.

Схилившись над Словом

Не важко розгледіти в цьому уривку три моменти: чудо оздоровлення (1,29-31), короткий опис чудодійної діяльності Ісуса (1,32-34), місіонерське переживання, щоб прийти до всіх (1,35-39). Якщо спершу бачимо  різнорідність матеріалу, то придивившись уважніше, можна помітити певний зв’язок між частинами. Щоб краще зрозуміти, пригадаймо ще раз, що перше чудо зроблене Ісусом – це звільнення від сатани; перемога над лукавим і, в ширшому значенні, над усім негативним, від самого початку встановлює безперечну вищість Ісуса. Саме ця вищість пов’язує і узгоджує між собою три частини нашого тексту. Проповідь Ісуса в Галилеї супроводжується згадкою про екзорцизми (пор. 1,39): поміж багатьма чудами, які робить Ісус, євангелист надає перевагу перемозі над сатаною, бо вона є особливо знаковою. Подібно в описі 1,33-39, поруч з узагальненим “оздоровлював чимало недужих на різні хвороби”, Марко чітко вказує “бісів багато вигнав”. Перший уривок, у якому йдеться про оздоровлення тещі Симона-Петра,  дещо випадає з контексту. З нашою ментальністю тут важко побачити зв’язок із сатаною, але варто пригадати, що в часи Ісуса гарячці часто приписували походження від диявола. Це можна виразно побачити, порівнюючи паралельний текст від Луки, де прямо сказано про погрозу Ісуса гарячці так, як би це була особа (пор. Лк 4,39: “наказав гарячці”). Крім того, старозавітній уривок Лев 26,15-16а згадує гарячку в переліку кар, якими Бог погрожував своєму народові.

А тепер  необхідно звернути увагу: текст не дозволяє дійти несправедливого висновку, що жінка, якій Ісус здійснив чудо, була винною, а тим більше біснуватою; текст показує верховну владу Ісуса, який і тут здійснює свою переможну владу над хворобою, символом та відгомоном того негативу, який в сатані має свій найбільший прояв. І знову євангелист Марко вводить свого читача в таїнство особи Ісуса. Може видатися дивним, чому Марко вибрав непримітне на перший погляд чудо. Насправді, чудо оздоровлення тещі Симона видається малозначущою подією через стислий і сухий опис. А якщо читаємо його в комплексі, ба більше в ікономії початку Євангелія від Марка, то перемога над сатаною заслуговує на те, щоб займати перші сторінки.

Є й інша причина, яка робить приємним і навіть симпатичним це чудо оздоровлення. Ісус не боїться подати руку допомоги жінці, щоб зцілити її. Не можна не помітити грецьке дієслово, яке вживає Марко, виразно відрізняючись і від Матея, і від Луки. В той час, як Лука не згадує про руку, а Матей застосовує більш узагальнене «торкатися», Марко вживає дієслово «взяти». Ісус ціпко хапає жінку, аби вирвати її зі стану хвороби і поставити на ноги. Її служіння стає дієвою відповіддю на жест любові і солідарності.

Господь Ісус хапає за руку і ставить на ноги! Це ікона, образ прояву милосердя, що відтворюється кожен раз, коли прощаємо. Стає зрозуміло, наскільки важливою є тема звільнення від демонів.

Заглиблені в Слово

Мовний зворот «подати руку» (в італійській мові означає також «допомагати») часто означає шляхетне почуття солідарності, а нерідко і почуття справжньої дружби. Цей вираз приємно чути, бо він означає, що хтось нами цікавиться; так долаємо страх бути самотніми і покинутими. Ісус не вимовляє фразу, а робить рівнозначний їй жест. Простягає до хворої жінки дружню руку, ба більше, хапає її за руку і стискає так, ніби не бажає відпустити. Цей жест означає набагато більше від почуття подоланої самотності, він створює єдність світоглядів і дозволяє жінці увійти в життя Ісуса: Його життя переходить у жінку, яка відповідає благородним жестом служіння, дияконією вдячності взамін за любов, яка поставила її на ноги, повернула у вир життя.

Руку простягають тому, хто потребує чогось матеріального, але також і тому, хто страждає морально, душевно. Йдеться про те, щоб «допомогти», запропонувати нові причини для надії, поставити людину на ноги, звільнити її від пут минулого і повернути їй, якщо потрібно, майбутнє. У кожному разі ми збираємо скарб з численних нагод повернути проблиск надії, дати радість, яка переповнює серце, запропонувати ноту здорового оптимізму. Це простягнута рука Господа, що повертає життя; це також наша рука, яку ми готові, наслідуючи Ісуса, простягати, аби допомагати ближньому, з яким перетинаємося щодня. Таким чином, християнська спільнота і всі люди доброї волі продовжують дружній жест Ісуса. Розширюючи сферу дії добра, автоматично звужують сферу дії зла: отже сатана знову прогнаний і переможений.

Зрештою, але не востаннє хочемо пригадати факт, що сам Господь не втомлюється повторювати цей ніжний і «рекреативний» (який знову творить) жест, що дає нову силу, повертає життєздатність, радість жити. Таким є святе таїнство примирення – дружня рука, що ставить нас на ноги після падіння у гріх. Так само наше служіння братам нехай буде дієвою відповіддю на любов Христа, яка прощає.

Оживлені Словом

Господи Ісусе, приємно пам’ятати, що Ти поставив на ноги людей, ослаблених стражданням і виснажених своїми проблемами. Ще приємніше переживати Твою спасительну присутність у наш час і в нашому житті. Ми читаємо євангельські епізоди, щоб дивитися на своє відображення і віднайти своє існування: скільки разів Ти пройшов біля нас в особі друга, який плескаючи рукою по плечі, заохотив нас продовжувати, який відкрив нам промінь надії в захмареності нашої зневіри чи лише в короткозорості нашої перспективи. Дякуємо, Господи, що Ти продовжуєш проходити біля нас. Дякуємо ще й тому, що Ти часто даєш нам переживати Твою спасительну присутність всередині нас самих; тоді ми маємо радість прощення. Продовжуй подавати нам руку допомоги і пригадувати нам, що багато інших також чекають на нашу руку допомоги. Амінь.

Слово з серця Отців

Звідки походить це загальне занепокоєння духів, як не з певної відрази до обов’язку і до примусу, із лукавства духа, який змушує нас думати, що всім іншим краще ніж нам? Нема ради: хто повністю не змирився, може кидатися сюди-туди, але ніколи не знайде спочинку.

Ті, хто в гарячці, не знаходять собі місця: вони ще й чверті години не пролежали в одному ліжку, як вже хотіли б бути в іншому. І причина не в ліжку, а в гарячці, яка їх мучить. Людина, яка не має гарячки власної волі, задовольняється усім: їй достатньо служити Богові, і вона не турбується, як Він нею послуговується. Якщо вона може виконати волю Божу, всі речі мають для неї однакову цінність.

Але це не все. Щоб бути вірними, не досить хотіти виконувати волю Божу, а потрібно ще виконувати її радісно. Потрібно нести хрест не інших, а свій; а щоб кожен ніс власний хрест, наш Господь хоче, щоб кожен відмовив собі самому, тобто власній волі (Франциск Салезький, Листи, 168).

Щоб берегти Слово і жити Ним

Часто повторюй і роздумуй над цим Словом:

«Він підійшов і підвів її, взявши за руку, й покинула її гарячка, – і заходилася вона їм услуговувати» (Мр 1,31).

В дорогу зі Словом

Це розповідь про один день, який Ісус прожив у близькості з людьми, занурившись у проблеми інших. Потрібно відразу сказати, Ісус не робить з себе героя чи суперлюдину. В Ньому все природно. Навіть якщо на Нього покладають великі очікування, Ісус не тратить своєї звичної стриманості і не має почуття неспокою. Він знає, що не може бути всюди і не може зробити чуда для всіх, а крім того, знає, що роблячи добро, не потрібно ніколи очікувати однодумного схвалення. Завжди будуть застереження. Навіть сумніви. Наприклад, те чудо для тещі Петра, думаєте, не підняло якогось заперечення? Але Ісуса це не турбує. Він робить те, що вважає правильним. Як хтось справедливо зауважив, Йому не загрожує інфаркт. Він може спати вночі, пояснює євангеліє. У чому ж секрет? Розмова з Отцем, якою розпочинається день, все пояснює. Ми не знаємо, що Він сказав Отцеві. Можемо лише собі уявити. Обличчя тих, кого Він зустрів при міській брамі, ті очі повні надії, ті хвороби, ті злидні – Ісус точно в цій розмові згадав про них, заступився своїм словом, висказав своє співчуття. А Отець мав заохотити Ісуса, щоб той зробив видимим обличчя Бога через жести ніжності, солідарності, найлюдянішого, божественного співчуття. Його день після розмови з Отцем – це безперервне віддавання себе на користь інших, це постійна нагода для добра. Чи цей день важко наслідувати? Насправді це не є неможливим. Важливо зустрічати кожен день з великою природністю, пов’язуючи те, чим живемо, декількома хвилинами молитви, із глибшим сенсом, вищим призначенням. Йдеться про те, аби зрозуміти: час витрачений на інших – це час зароблений, і він вже є свідченням на користь євангелія. Все залежить від правильного духа, духа, який не знає гарячки успіху, пошуку схвалення, потреби визнання і який вміє довірити все Тому, хто нам щоранку дарує новий день та благословить його і береже в пам’яті свого серця (L. Pozzoli, Sul respiro di Dio. Commento alle letture festive. Anno B, Milano 1999, 178-181, passim).

Розповісти