11. Син чоловічий має владу на землі гріхи відпускати (2,1-12)

225

2,1 Коли ж по кількох днях Ісус повернувся до Капернауму, чутка пішла, що він у домі. 

2 І там зібралося стільки народу, що не було більш місця, навіть перед дверима; а він промовляв до них словом.

3 І от прийшли до нього, несучи розслабленого; несли його четверо.

4 А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений.

5 Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: Сину, відпускаються тобі твої гріхи.

6 А були й деякі книжники, що сиділи там та міркували собі:

7 І як може цей так говорити? Він богохульствує! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?

8 Ісус же, вмить збагнувши духом, що вони таке собі думають, до них і каже: Чого таке ось намислюєте у ваших серцях?

9 Що легше – сказати розслабленому: Відпускаються тобі гріхи, а чи сказати: Встань, візьми твоє ліжко й ходи?

10 Та щоб ви знали, що Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати, – мовить до розслабленого:

11 Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому.

12 Устав той – і зараз же, взявши ліжко, вийшов на очах всіх; тож чудувалися всі, хвалили Бога й мовляли: Ніколи ми такого не бачили!

 

1. Контекст                                    

«Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати», – каже Ісус, прощаючи гріхи розслабленому та роблячи його здатним ходити. «Ніколи ми такого не бачили», – вигукують усі хором.

Тільки Бог може зцілити від прокази (2 Цар. 5,7); тільки Він може прощати гріхи. Якщо проказа є смертельним захворюванням, яке руйнує зовнішність, то гріх є смертельною недугою, яка руйнує внутрішній світ людини, – це параліч, що не дозволяє рухатися і доходити до Бога. Ісус очищає наше життя від смерті власне тому, що прощає гріх і робить нас знову здатними до руху в нашій дорозі.

Цією розповіддю розпочинається полеміка (що складається з п’яти дискусій) між законом і Євангелієм (вв. 2,1-3,6), між буквою, що вбиває, і Духом, який дає життя (2 Кор. 3,6). Від самого початку своєї діяльності в Галилеї Ісус опиняється у конфлікті з релігійною владою, яка незабаром увійде в спілку із цивільною владою, щоб убити Його (в. 3,6). Наприкінці Ісусової діяльності буде описано також інших п’ять дискусій (вв. 11,27 – 12,37), у яких вказано на «Його» силу, про яку тут говориться.

У цій полеміці – як, зрештою, і в наступних – не тільки обстоюється християнська свобода від рабства закону, а й вирішуються актуальні питання християнської спільноти: спільна трапеза з грішниками (вв. 15-17), піст (вв. 19-22), свято (вв. 2,23-3,6). В основному йдеться про визнання «влади» Ісуса, про те, що Він прийшов зробити на землі: дати нам ті дари, яких закон не міг дати, але бажання яких Він у нас уклав, показуючи нам їх нестачу і даючи нам відчути необхідність у них. Жоден закон не може змусити любити. А заповідь Божа є любити Його (Втор. 6,4 нн.). Тільки у прощенні, виявляючи і приймаючи безкорисливу Божу любов, ми самі стаємо здатні любити так само, як Він любить нас. Тому влада Ісуса, Його єдина влада, є та ж, що і влада самого Бога, – прощати.

Закон є добрий, тому що він вводить розрізнення добра від зла і життя від смерті. Проте закон нікого не спасає, а навпаки – всіх нас засуджує, тому що ми йдемо дорогою зла і смерті. У нашій совісті, якщо не будемо себе захищати, закон постійно звучатиме як докір і звинувачення. Серце, яке знає правду і не обманює себе, завжди смиренне і свідоме гріха.

Закон має за ціль змусити нас побачити нашу проказу, продемонструвати нам наш параліч і переконати нас у нашому гріху, щоб ми могли звернутися до лікаря, знаючи, про що з вірою Його просити, і розуміючи дар, який отримуємо. Закон є «педагогом», який веде учня, що пручається, до Учителя (Гал. 3,24). Закон має незамінну функцію: він постійно ставить нас перед Божим прощенням – тільки тут закон перемагається. Закон є вічним, проте його дієвість має межі: хоча закон не можна відмінити, він зникає, коли сходить благодать.

Євангеліє є доброю новиною, що виявляє Бога, який не є ні законом, ні свідомістю, але є більший від мого серця (1 Йо. 3,20). Він є чиста любов і благодать, Він піклується про мою хворобу і мою смерть. Замість того, щоб відкинути мене, Він торкається мене, як прокаженого; замість засудити мене, Він прощає мені, як паралізованому. Таким чином, Він зціляє мене від того, що заважає мені йти дорогою добра і життя.

Можна сказати, що, подібно до того, як закон є діагностуванням зла, Євангеліє є лікуванням від нього. І хоча закон і Євангеліє різняться, і одне, і друге є необхідним, бо правильний діагноз важливий для успішного лікування.

Центром уривка є прощення гріха, чого жоден закон і жодна свідомість не можуть дати.

У цій розповіді зроблено акцент як на справжньому образі Бога, яким є милосердя і прощення, так і на божестві Ісуса, що має владу прощати гріхи, а також і на спасінні людини, яка нарешті знає, що Бог любить її без жодних умов.

Ісус є Син Людський, який має на землі владу Бога – прощати гріхи. Тут єдиний раз прямо заявляється про причину всіх Його чудес і Його місії (пор. в. 17) – показати цю владу. Прощення не тільки є божественним, – воно є самим Богом, чия влада полягає у безмежній любові.

Учень – це той, хто, завдяки вірі, знає, що він прощений і помилуваний Ісусом. Він не почувається більше відокремленим від Бога, а є наново пов’язаний з Ним, зі самим собою та з іншими. Церкву зображено як будівлю, двері якої відчинені навстіж для народу, в центрі якої є сам Бог, до якого всі прямують. Навіть дах тої будівлі розібраний – відкритий до неба. Кожне зло і кожен гріх падають на Ісуса, який понесе на хрест наш параліч. Завдяки тому, ми зможемо йти до дому Отця.

 

2. Читання тексту

Вірш 1. по кількох днях. Після зцілення прокаженого Ісус відходить у пустельні місця. Звідти таємно прибуває у дім, але люди взнають, де Він перебуває.

чутка пішла, що він у домі. Дім, що приймає дітей, є материнською фігурою, є образом Церкви. У центрі стоїть Ісус, який «говорить Слово». Найімовірніше, мова йде про оселю Петра, де Ісус уже звершив чудо служіння (вв. 1,29-31). Через це вона стає тепер місцем, де приймають усіх. Розберуть навіть покрівлю, щоб прийняти того, кого опустять згори (Ді. 10,9 нн.).

Вірш 2. зібралося стільки народу. У грецькій мові є дієслово syn-ágo, від якого походить слово «синагога», тобто місце, де люди збираються, щоби слухати слово Боже. Спочатку Ісус зазвичай проповідував у синагозі (в. 1,39). Відтепер Він зайде туди лише двічі, і то тільки для того, щоб бути відкиненим (вв. 3,1-5; 6,1-6). Оселя, де перебуває Ісус, стає новою синагогою, щораз наповненішою і більш відкритою, – настільки, що немає вже більше місця, навіть перед дверима (див. також в. 1, 33).

він промовляв до них словом. «Слово» в Новому Завіті відповідає «Євангелію» і є самим Ісусом – водночас і тим, що Його проповідують, і тим, Хто проповідує Боже Євангеліє (пор. вв. 1,1.14). Коли ми слухаємо Слово, то чуємо, як Він говорить від першої особи. Звістка є голосом, а Слово – це Він сам. Голос сприймаємо вухом, а Слово – серцем.

Вірш 3. розслабленого. Людина за своєю суттю є подорожнім. Вона, маючи «ексцентричну» структуру, маючи свій центр поза собою самою, йде, щоб досягнути його. Нерухомість стає для неї провалом, перешкоджає їй осягнути ціль. Біблія каже нам, що страх і незнання, «куди йти», паралізували людину. Це параліч, спричинений отрутою змії, перешкода, викликана давньою брехнею (Бут. 3).

несли його четверо. Чотири є космічним числом: світ складено з чотирьох основних елементів: води, повітря, землі, вогню. До того часу було також четверо покликаних: Симон та Андрій, Яків та Іван. Усе приводить до Христа! Як усе в Ньому існує і все Ним було створене, так усе стремить до Нього (Кол. 1,16 н.). У цих чотирьох Отці Церкви вбачали чотирьох євангелистів, вістка яких, лунаючи впродовж століть, приводить усіх людей до Ісуса.

Вірш 4. А що із-за народу не могли донести до нього. Натовп є немов загорожею навколо Ісуса. Щоб доступитися до Нього, необхідно вийти з натовпу, роблячи крок уперед, у напрямку до Ісуса. Натовп – це скупчення однакових індивідів, закритих у собі та один до одного. Натовп є протилежністю до народу – організованої спільноти, де кожен відмінний від іншого, але всі підтримують зв’язок поміж собою. Слухання Ісусового слова знаменує перехід від індивіда до особистості, від натовпу до народу.

розкрили стелю. Ісус, Слово спасіння, є укритий як у букві Євангелія, як зерно у полові, так і у людськості Церкви, як особа у своєму домі. Читанням маємо відкрити для себе Євангеліє, щоб пізнати Ісуса, маємо з вірою проникнути в таїнство Церкви, щоб зустріти Його.

спустили. Туди, де знаходиться Ісус: чи то в Євангеліє, чи то в Церкву, – можна потрапити лише згори, тобто через віру інших братів, що стає початком також і нашої віри.

ліжко, на якому лежав розслаблений. Для здорової людини ліжко є місцем відпочинку. Але для хворої воно стає місцем обмеження її руху. Це схоже до закону: він є повнотою життя для тих, які його дотримуються (а хто ж його зберігає?), і в’язницею для переступників (Гал. 3,22 н.). «Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати» (Рим. 11,32). Цьому ліжку, згаданому аж чотири рази, відводиться вагоме значення.

Вірш 5. Ісус, уздрівши їхню віру. Паралізований поки що не має віри: якби він її мав, то ходив би, бо вірити означає йти слідом за Ісусом (пор. вв. 1,15-20). Мова про віру тих, які його принесли. Хто вже ходить, приводить до Ісуса того, хто ще зв’язаний злом. Віруючий несе відповідальність перед Богом за світ. Хто ще не вірить, того несе до Христа віра віруючого, яка в такий спосіб стає любов’ю.

відпускаються тобі. «Відпустити» означає «віддалити, відправити геть». Гріхи, які досі прилягали до людини, оперізували її, тримали зв’язаною, тепер стають віддаленими від неї.

гріхи. «Грішити» у єврейській мові означає «промахнутися, не потрапити в ціль», як стріла, що не влучає у мішень. Грішник – це людина, яка зійшла з дороги, що веде до цілі. Хоча людина створена для Бога, на Його образ і подобу, змієва брехня вселила в неї страх і зневіру до Творця. Втікаючи від Нього, людина залишилася нагою, позбавленою навіть самої себе. Чим є зображення, що віддаляється від дійсності, яку відображає? Людина без Бога є позбавленою власного я. Це справжнє релігійне відчуження – як тепер, так і в усі часи. Втрачаючи Бога, людина втрачає саму себе. Залишається неповноцінним створінням, без початку і без кінця, без коріння і без сенсу. Ставши образом і подобою нічого, вона зникає, випаровується, як той потічок, що відірвався від свого джерела. Проте в людини завжди залишається болісна туга за  правдою про себе. Людина не може сприйняти себе такою! Тому й витрачає все своє життя на суперечку як із собою, так і з іншими в марній спробі приховати свою наготу за допомогою фігових листків. Ми всі згрішили і є позбавленими Божої слави (Рим. 3,23). Хто каже, що не згрішив, той робить Бога неправдомовним (1 Йо. 1,10). Справжнім гріхом є це невизнання гріха як такого (пор. Йо. 9,41).

Загалом можна сказати, що гріх у своїй суті – це незнання Божої любові щодо нас. Ми вважаємо Його Отцем, але сприймаємо як законодавця та суворого суддю. Забуваємо, що Він є матір’ю, любов’ю і безмежною відданістю всім своїм творінням.

Атеїст також – тією ж мірою, що й релігійна людина – є жертвою хибного уявлення про Бога – власне, того уявлення про Бога, якого відкидає. Насправді наша епоха, як і будь-яка інша, не є атеїстичною, – вона є лише ідолопоклонницькою. Цікаво зауважити, що ідолопоклонство означає «поклоніння зображенню». Людина за своєю природою не є самодостатньою, оскільки відноситься до інших і, в кінцевому результаті, до Іншого. Людина або знаходить у Ньому власну дійсність, або губиться в поклонінні зображенню, кинутому в безодню порожнечі показовості. Смертна туга в людському серці є незаповненим місцем, призначеним для Бога: якщо не повернутися в напрямку до Бога, то туга залишиться назавжди, і жоден ідол не зможе її вгамувати.

Зазначмо також, що в атеїстичному світі відчуття провини переважає над відчуттям гріха. Провина стосується власного образу, а гріх стосується Іншого. Якщо, скажімо, я викинув через вікно вазон і той упав на голову незнайомцеві, то я відчуваю за собою провину, мені також може бути особливо прикро за те, що я зробив; якщо ж вазон падає на голову моєму другові, то мені шкода саме за те, що сталося. Важливо також зазначити, що провина визнає тільки спокуту, а гріхові, навпаки, відоме прощення.

Вірш 6. книжники. У цьому уривку є зустріч-зіткнення між владою Ісуса і владою книжників (пор. в. 1,22). Вони є експертами із закону, який стверджує, що є добро, а що – зло. Закон не те що не виправдовує людину, – він проклинає будь-кого, хто не залишається вірним усім його приписам (Гал. 3,10). Але закон виконує і позитивну функцію – приводити людину до Вчителя. Показуючи мені мою нещасну дійсність (пор. Рим. 7,14 нн.), він змушує мене просити в моїй убогості – Божого милосердя, в моєму гріху – Божого прощення, а в моїй погибелі – Божого спасіння. Ікономія закону знаходить сповнення у Христі. Старий союз закону готує новий союз прощення (пор. Єр. 11,31 нн.).

що сиділи там. Книжники є нерухомими, як паралітик, як грішник Леві (пор. в. 2,14). Їх параліч – у серці.

міркували собі. У грецькому тексті вжито слово dialoghízo, що означає «робити підрахунки, думати». Йдеться про розмову не з кимось іншим, а зі самим собою. Це пекельний монолог, діалог, якого немає. Монолог – це слово, суперечне природі самого слова, бо монолог не створений для спілкування з кимось. Здатний тільки поширювати осуд та приносити смерть. У вв. 6.8 з’являється аж три рази.

Вірш 7. Він богохульствує. У глибині серця книжників вже зародився вирок засуду Ісуса. Замовчуваний впродовж усього Євангелія, він виявиться тільки тоді, коли з впевненістю нанесе удар: Синедріон звинуватить Ісуса в богохульстві і винесе йому смертельний вирок (в. 14,64). Книжники звинувачують Ісуса, бо, прощаючи гріхи, Він робить себе Богом. Чи це не є першим і найстрашнішим гріхом: «Ви будете, як Бог» (Бут. 3,5)? Вони не визнають, що справжнім богохульством є їхній хибний образ Бога, подібного до людини, яка не прощає. Вбитий через звинувачення в богохульстві, Ісус покаже нам, хто є Бог, і покаже себе Богом (в. 15,39). Взамін на прощення, яке Він нам дарує, Ісус отримує вирок, який ми йому виносимо.

Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога? Пор. з Вих. 34,7; Іс. 43,25; 44,22. Бог, початок життя, є єдиним, хто може перемогти хаос гріха, джерело смерті. Тільки Творець може відновити те, що знищив гріх. Якщо любити означає дарувати життя, то прощати означає воскрешати мертву людину, і цього не може зробити ніхто, крім єдиного Творця життя.

Вірш 8. Ісус же, вмить збагнувши духом. Той, для кого створені наші серця, завжди почує навіть найпотаємніший монолог у глибині найбільш замкненого серця. Ось чому Ісус знає про цей монолог. І Він виявляє це своє знання, але не щоб засоромити нас, а щоби перетворити монолог у діалог.

Вірш 9. Що легше і т. д. Обидва ці вчинки є неможливими для людини: вона не може ні відпускати гріхи, ні зробити паралітика здатним ходити. Ісус же зробить цей видимий вчинок як знак невидимої дійсності, вагомішої та глибшої.

Вірш 10. Та щоб ви знали і т. д. Ісус один-єдиний раз проголошує причину своїх чуд. Чуда служать нам, щоб ми могли пізнати ту дійсність, яку приносить Ісус, – примирення. Вони є вірчою грамотою Його божественної місії.

Син Чоловічий. Ісус охоче застосовує до себе цей таємничий вислів, який може означати як просту людину (пор. Єз. 2,1), так і бути приписаний Богові (пор. Дан. 7,13): усе залежить від готовності слухача до розуміння і сприйняття. Ісус є Син Божий, який став Сином Людським, нашим братом і слугою, щоб дарувати любов і прощення Отця всім Його дітям. Він розповів нам те, чого ми не знали: в який спосіб Той, хто створив нас своїм свобідним рішення, без найменшого сумніву і любить нас своєю вічною любов’ю (Єр. 31,3).

владу. Грецьким словом exousía перекладено єврейське shaltan, що означає Божу владу. Якщо людська влада зводиться до того, щоб грішити й руйнувати, то Божа полягає в тому, щоби прощати і дарувати життя. Це виключно Ісусова влада, дуже відмінна від нашої, котра може сіяти хіба смерть (Йо. 19,10б).

на землі. Влада прощати, яка дотепер була тільки на небі у Бога, тепер є і на землі у Сині Людському. Він, ставши гріхом і прокляттям, відкупив нас від рабства зла. Він зробив це високою ціною: ціною власної крові! На хресті Син Людський розірвав боргову розписку нашого засуду і знищив будь-який розкол між людьми і Богом та розкол самих людей поміж собою (пор. 2 Кор. 5,21; Гал. 3,13; 1 Кор. 6,20; 7,23; Кол. 2,14 н.; Еф. 2,15 н.). Тепер же, коли Бог за нас, то хто проти нас? Там, де збільшився гріх, там перевершила ласка. Це зовсім не означає, що тепер ми можемо спокійно грішити (пор. Рим. 8,31; 5,20; 3,8; 6,1.15). Навпаки, завдяки Божій благодаті ми можемо жити вже тут, на землі, вільними від гріха, здатними любити так, як Бог любить нас. Оскільки наше життя є постійною подорожжю, недосконалою аж до самого кінця, то навіть якщо наше серце звинувачує нас, ми повинні знати, що Бог є більший від нашого серця (1 Йо. 3,19 н.) і прощає нас. У цьому прощенні ми вперше пізнаємо Бога. У теперішній ікономії жоден праведник Його не знає, а лише той, хто спасенний від гріха.

Вірш 11. Кажу тобі. Підкреслюється влада Ісусового слова: чинить те, що каже для того, хто приймає це слово з вірою, тобто не як звичайне людське слово, а як слово Боже – як те, чим воно насправді є (1 Сол. 2,13).

пробудись (пор. в. 9). Пробуджуватися – це одне з двох слів, які вказують на воскресіння Ісуса; іншим є вставати, підніматися. Прощення є воскресінням. Пробудись, о ти, що спиш у сні гріха. Прийшло твоє світло, Христос, і в його світлі можеш ходити (пор. Еф. 5,14).

візьми твоє ліжко. Перед тим ліжко принесло тебе до Ісуса, а тепер ти можеш нести його. Ці ноші є як закон: спочатку він тримав тебе, мов у в’язниці, визнаючи тебе винним і засудженим до смерті через те, що ти порушував його. Але власне він привів тебе до того, хто прощає. Тепер ти знову встав і можеш нести своє ярмо, яке стало милим і дарує життя.

йди до свого дому. Домом людини є Бог. Вона віддалилася від цього дому й стала неспроможною повернутися до нього. Тепер нарешті людина зцілена й може розпочати йти дорогою Сина, яка приведе її до Отчого дому. Уривок, що почався описом Ісуса в домі, закінчується розповіддю про паралітика, який іде до свого дому. Бог оселився серед нас, щоб ми могли віднайти свій дім у Ньому. Все наше життя, яке досі було втечею, тепер стає поверненням. Вигнання перетворилось у паломництво. Тепер людина воскресла: вона йде і знає, куди йти.

Вірш 12. Устав той. Уже втретє з’являється це слово. Прощення гріхів є зціленням від смерті, тому що дає здатність рухатися в напрямку до Отця, що є життям Сина.

на очах всіх. Підкреслюється, що чудо є публічним. Зазвичай Ісус надає перевагу вершенню чуд скрито, на самоті. Але тут Він хоче показати всім значення своєї дії.

чудувалися всі. Буквально: перебували в екстазі. Дивовижність побаченого відриває людину від її самої і дає їй змогу відшукати свою ідентичність в інших. Це протилежне до монологу книжників, який вони провадять у собі.

хвалили Бога. Божа слава – жива людина (Іриней). Бачення Бога, який любить і прощає, є життям людини.

Ніколи ми такого не бачили. Це абсолютна новизна доброї новини: людина є звільненою від свого гріха. Ісус дає можливість побачити Бога любові, якого ніхто і ніколи перед тим не бачив.

 

3. Молитва Словом

1. Розпочинаю молитву, як зазвичай.

2. Зосереджуюсь, оглядаючи місце: дім у Капернаумі. Найімовірніше, це та сама Петрова оселя, в якій було зцілено його тещу.

3. Прошу в Господа того, чого прагну: Господи, я бачив, що Ти «хочеш» мене очистити. Зроби так, щоб я знав, що Ти маєш владу простити мене й віддалити від мене той гріх, який мене паралізує. Вилікуй мої ноги, щоб я міг іти Твоєю дорогою і йти слідом за Тобою.

4. Користаючи з плодів молитви, бачу, слухаю і сприймаю представлених осіб: хто вони є, що говорять, що роблять.

Зверніть увагу на: Дім/оселя богохулити
Слово розбудити
відпустити гріхи Син Людський
роздумувати влада

 

4. Інші біблійні уривки: Йона 4,2; Іс. 54,1-10; 2 Кор. 5,14-21; Рим. 5,6-11; 8,31-39.

 

Розповісти