Мр 1,12-15. «Навернення» – код доступу до нових часів (Дзевіні)

254

12 І відразу Дух повів його в пустиню; 13 і він перебував у пустині сорок день, спокушуваний сатаною, і був із дикими звірями, а ангели йому служили. 14 А коли видано Йоана, Ісус прийшов у Галилею і проповідував там Божу Євангелію, 15 кажучи: Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію.

Схилившись над Словом

Урочиста сценографія хрещення і авторитетні божественні слова прояснили ідентичність Ісуса. Тепер ітиметься про перевірку цієї ідентичності. Дія відбувається в пустелі. Марко описує її в стислий спосіб, на відміну від Матея і Луки, які ділять цей досвід на три картини і доповнюють його діалогом. Попри те, що про багато речей євангелист лише натякає, його думка є для нас ясною та зрозумілою.

Пустеля – звичне місце випробування і перевірки. Біблійна традиція робить її місцем  постійних невдач: тут проявилася нехіть до Божого задуму щодо майбутнього, ностальгія за  Єгиптом та його благами та відбулося повстання проти Мойсея. Ісус, повторюючи досвід народу, іде в пустелю, щоб сповнити волю Божу. Ведений святим Духом, Він перебуває там сорок днів, що відповідає сорока рокам перебування євреїв у пустелі. Тут Його спокушає сатана. Євангелист не уточняє ні змісту спокуси, ні реакції Ісуса на лестощі спокусника. Однак текст пропонує дві цінні вказівки: Ісус перебуває серед диких звірів та ангели служать йому. Перший знак вказує, що відновлено гармонію, яку зруйнував гріх. Трагедія гріха розбила стосунки сердечності та співпраці між людською істотою і творінням, встановлюючи закон сильнішого.  Пророки мріяли про нові часи, часи відновленої гармонії, говорили про відновлене порозуміння між людиною і тваринами, включно з найбільш хижими і небезпечними (пор. Іс 11,8). Ісус же, який спокійно перебуває серед хижих звірів пустелі, відкриває світанок цього примирення. Другий знак – ангели, які служать Ісусові, – ще більш промовистий. Приймаючи принцип, що нижчий прислуговує вищому, бачимо, що  ангели мають нижчу гідність, ніж Ісус. Отже, гармонія з хижими тваринами та служіння ангелів підтверджують перемогу Ісуса над сатаною. Ісус представлений як переможець, який приймає Божу волю і добре її виконує. Пустеля знову квітне – це місце зустрічі, сопричастя, божественної близькості.

Після детального пояснення ідентичності Ісуса як того, який перебуває в єдності з волею Отця, а отже, є переможцем над сатаною, в другій частині нашого уривка (1,14-15) переходимо до представлення його вимог.

Переміщення Ісуса в Галилею означає географічний, а також богословський розрив із тим, що було дотепер: починається абсолютно новий досвід, навіть попри підготовчу діяльність Івана Хрестителя. Вибір Галилеї, регіону на півночі, який перебував у близькому контакті з поганами, вже впроваджує ідею вселенськості, яка передвіщає, що незабаром будуть подолані стародавні розрізнення і поділи. В Галилеї Ісус звіщає “Боже євангеліє”, яке сприймалося як щаслива і радісна новина, її євангелист Марко висловив у перших словах свого твору (Мр 1,1): Ісус звіщає себе самого як спасіння, яке зіслав Отець. Місія Ісуса була приготована низкою пророків та тих, хто реалізовував підготовчу фазу спасительного Божого задуму. Тепер часи дійшли до своєї повноти, до повної зрілості: так можемо перекласти “час сповнився”, пам’ятаючи, що грецький текст використовує термін кайрос, який якраз означає “момент благодаті”. Винятковість часу підкреслено наближенням Божого Царства – це ідея, яку можемо передати словами “Син є присутній”. Син, якого господар виноградника послав після слуг у притчі про виноградарів-убивць (пор. 12,1-12) – прямий натяк на місію Ісуса після місії пророків.

Після двох стверджувальних речень, маємо два заклики, звернені до людей. Вони містять інструкцію, як діяти, щоб прийняти сказане і жити ним. Потрібно навернутися, тобто необхідна повна участь у Божому плані, треба стати послідовником євангелія, тобто самого Христа. Ісус вимагає безумовного слідування за Ним, як і станеться з апостолами в сцені покликання, що буде трохи далі.

Занурившись у Слово

Ми б хотіли все більше долучитися до співця Пс 80: “О Боже, віднови нас, засяй твоїм обличчям, і спасемося (Пс 80,4)”, якому відлунює зболене благання Пс 51[50], 9.12: “Окропи мене іссопом, і я буду чистий… Серце чисте створи мені, а Боже, і дух потужний віднови в нутрі моїм”.

Здіймімо наші голоси та просім Бога втрутитися і змінити хід подій та становище людей. З покаяння починається навернення. Це спосіб, у який ми відчіпляємось від минулого і звертаємося до чогось нового. Те, що греки вважали неможливим і про що говорили у своїх висловлюваннях: “Самі боги не змогли б змінити минуле,” – стає для нас вимогою, яку Григорій Ніський так синтезував: “Тут, на землі, усе завжди переходить з початку в початок, аж до початку без кінця”.

Бажання почати з початку і бути завжди новими є знаком богоявлення цього складного і комплексного підходу, що зветься “наверненням”. Це – покращення, перетворення, повернення до Бога, переміна серця, вибір Царства, готовність до натхнення Духа, зречення себе самих, щоб стати як діти (пор. Мт 18,3). Навернення ніколи не потрібно розглядати як епізодичний та імпровізований факт, а як постійний підхід, який стосується всього існування. Можна ставати все більш вірними союзові, можна все більше наближуватись до Бога, можна завжди почати з початку.

Тому процес навернення не стосується лише великого грішника чи нашої можливої страшної помилки, але включає всіх і завжди. Євангеліє від Йоана засвідчує це, викидаючи з лексикону Ісуса такі слова як “навернути”, “навернення”, щоб залишити місце поняттям “йти слідом”, “любити” і “дотримуватись заповідей” (пор. Йо 10,27; 14,15).

Атеїстичному принципові, колись властивому і асиро-вавилонцям, жити іна рамінаску, тобто “автономно”, життю відірваному від Бога, ми протиставляємо біблійний принцип постійного навернення, що спонукає нас цінувати теперішній час, час благодаті, наповнений Словом, яке просвітлює і спасає. Прийнявши Євангеліє, яким є сам Христос, будемо допущені увійти у життя з Богом і у Бозі, як також завдяки присутності у нас Духа, який спонукає нас вигукувати “Авва, Отче” як у часи спокійні (Рм 8,15), так і годину бурі (Мр 14,36).

Оживлені Словом

Господи Ісусе, нам так важко вдається у хаосі нашого шаленого існування почути Твій голос, делікатний, однак вимогливий. Нас відволікають постійні псевдо-новизни, нам важко визнати, що Ти є новизною, відвічною і остаточною присутністю Бога посеред нас.

Дай нам серце, яке слухає, серце, здатне відчути Твою любов, готове у послусі прийняти певність, що Твоя присутність надає часові блиск цілковитої новизни та вічної постійності.

Щоб здобути таке серце, маємо навернутися: дозволити, щоб нас щодня перемінювала історія, якою ми живемо, просвітлена Твоїм Словом і освячена благодаттю Святих таїнств. Амінь.

Слово з серця Отців

Це Божий стиль у Писаннях: уділяти свої благословення в тиші і в таємниці, так що ми в ту хвилину не розуміємо їх, а лише згодом осягаємо через віру.

Маємо два важливі приклади цього у євангельській історії: посланництво Господа, який лише згодом був визнаний Сином Всевишнього; і посланництво Святого Духа, ще багатше духовними благами і ще таємничіше. Тіло і кров не були в змозі пізнати Сина Божого, навіть коли Він творив видимі чуда; людина, зумовлена законами природи, ще менше розуміє щось про Духа Божого.

Дивовижне провидіння, таке тихе, однак настільки ефективне, постійне, надійне! Воно вводить в оману владу сатани; він не може помітити Божу руку в тому, що відбувається; і навіть, якщо він у своєму безумному і богохульному повстанні проти неба бажає помірятися силами з Богом, все одно він не здатний її побачити.

Який же він хитрий і проникливий, однак тисяча його очей, його численні засоби ні до чого супроти спокійної і величної тиші, супроти святого і незворушного спокою, який панує у діянні Божого провидіння. Який же він розумний і досвідчений, однак виглядає, як дитина чи блазень, чи той, з кого можна жартувати і хто щодня отримує шах і насмішки, супроти глибокої і таємної мудрості Божого плану. Він робить припущення, робить ризиковані і сміливі вчинки, але завжди у темряві (J. H. Newman, Gesù, pagine scelte, Milano 1992, 218s).

Щоб зберігати Слово і жити ним

Часто повторюй це Слово і живи ним:

“Сповнився час, і Царство Боже близько” (Мр 1,15).

В дорогу зі Словом

“Покайтеся-наверніться і вірте в Євангеліє”. Перша необхідна умова навернення – це зміна ментальності, яка спричинює відмову від образу всемогутнього і страшного Бога, щоб натомість із величезним здивуванням відкрити беззахисного і вразливого Бога, Бога невимовно ніжного до всіх. Це навернення було б легким, якщо б обмежувалося лише потіхою та заспокоєнням у житті. Насправді воно вимагає навернення серця, бо неможливо відкритися дивовижному об’явленню безмежного Божого милосердя, не розділяючи його бажання усім подарувати довір’я і надію. Як можна, наприклад, зрозуміти, щоб інший, який для тебе є інакшим, іноземцем, ворогом, набув у твоїх очах таку гідність, яка б його наблизила до категорії брата? Існує смерть, якої треба прагнути, бо вона відкриває простір для життя і свободи: це смерть гордості, упереджень, егоїстичних прив’язань, впертого захисту власних привілеїв. Якщо «навернутися» означає змінити всі звичні для нас правила гри, то неодмінно доведеться витерпіти й справжні передсмертні муки. Але тут йдеться про вмирання, яке насправді є відродженням: все, що ми маємо, вмирає; все, що ми даруємо, живе. Нам додає впевненості приклад Христа: вже в пустелі Він готовий вмерти для того всього, що могло б відібрати свободу і вповні довіритися життєвій силі любові. З’єднавшись з Христом, ми постійно переходимо від смерті до життя, від суму до надії. Жан Бастер сказав, що “земля – це долина, де сонце розмальовує наші сльози у кольори веселки”. Сонце – це Христос. Веселка – це Христос. Охрещені у Христі, ми більше не підпорядковані закону смерті, а ходимо вже у світлі воскресіння (L. Pozzoli, Sul respiro di Dio, Milano 1999, 68s, passim).

Розповісти