Коментар Апостола на 4-ту Неділю Великого посту (Євр 6,13-20)

44

13 І справді, коли Бог учиняв Авраамові обітницю, не маючи поклястися ніким вищим, то поклявся самим собою, 14 кажучи: «Справді поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми.» 15 І він, завдяки довгій терпеливості, осягнув обітницю: 16 люди клянуться більшим від себе, і всякі їхні суперечки кінчаються клятвою на ствердження. 17 Тому й Бог, бажаючи дати спадкоємцям обітниці якнайсильніший доказ, що його рішення непорушне, вжив клятви, 18 щоб двома незмінними речами, в яких неможливо, щоб Бог казав неправду, ми мали сильну заохоту – ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам. 19 В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, 20 куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архиєреєм повіки, на зразок Мелхіседека.

(Євр 6,13-20)

Для багатьох сучасних християн Послання до Євреїв є однією з найбільш незрозумілих  і, водночас, найменш читаних книг Нового Завіту. Причиною цього є теми і спосіб їх аргументації, зрозумілі і близькі адресатам, і, на перший погляд, дещо дивні і чужі, неактуальні для сучасних читачів. Так, у посланні багато посилань та цитат зі Старого Завіту, зокрема, міститься багато подробиць, що стосуються священства та з ним пов’язаної системи жертвоприношення, побудови і значення Храму. Проте те, що автор хоче донести своїм слухачам, використовуючи характерні та традиційні для того часу та їх культури аргументи, є важливим та неминущим і для нас, що насправді зустрічаємось з тими ж викликами та труднощами, що й автор та його адресати.

Це лист написаний до спільноти християн, більшість яких були юдейського походження, що перебувала під тиском з боку як юдейського, так і поганського оточення. Вірні по різному переживали ці випробування: частина  терпеливо і з радістю зносили утиски, зберігаючи вірність Господеві, дехто натомість став відступником, а інші ж знаходились у сумнівах або й перед спокусою повернутись до батьківських звичаїв, зокрема й тому, що юдаїзм мав певне визнання з боку римської влади і тому так було дещо безпечніше. Тому послання є застерігає християн від повернення до старої, більш звичної системи приписів та ритуалів, оскільки тоді „серце лукаве у невірстві” призведе  не тільки до втрати „майбутніх благ” через те, що було тільки їх тінню (10,1), але найперше тому, що є відступництвом від живого Бога (3,12). Водночас в посланні постійно лунає заклик берегти віру, кріпитись у надії та триматись істини, наслідуючи у терпіні старозавітних героїв віри (гл.11) та вдивляючись в Христа (3,1; 12,2-3), „засновника й завершителя віри” (12,2), Сина Божого та Первосвященика Нового Завіту, в якому Бог вповні відкрив та здійснив свій Замисел (Євр 1,1-3)

Застерігаючи від відступництва та закликаючи до терпіння і витривалості, автор Послання до євреїв звертає свій погляд і вказує своїм слухачам на Христа, роздумуючи над Його постаттю та служінням у світлі Старого Завіту. Послання настільки „ пронизане” посиланнями на Старий Завіт, що деякі дослідники цілком слушно вважають його коментарем або „словом потіхи”, що завжди у синагогах та  християнських зборах слідувало після читань Писань (Євр 13,22; пор. Ді 13,15), на важливі уривки СЗ, зокрема: Пс 8,5-7 та Євр 2,5-18; Пс 95,7-11 та Євр 3,1-4,13; Пс 110,4 та 4,14-7,28; Єр 31,31-34 та 8,1-10,39; настанови щодо Скинії та ритуальні приписи щодо жертв та, зокрема Йом Кіппур (Дня Відкуплення) у книзі Левіт та інші. Кожен уривок і посилання доводять, що старозавітні обітниці та установи (тіні майбутніх благ, пор. Євр 10,1) знаходять своє сповнення у Христі та підкреслюють велич дарованого у Ньому спасіння (Євр 1,14; 2,3.10; 5,9; 6,9; 9,28).

Важливо знову підкреслити: хоча таке тлумачення та спосіб аргументації часто незрозумілі та дивні для сучасних читачів, вони були характерні для тодішніх юдейських коментаторів та близькі і зрозумілі їх слухачам, і, водночас, виявляють нерозривний зв’язок між обома Завітами як прообразу та його сповнення.

Послання тлумачить обітниці та установи Старого Завіту у світлі їх сповнення у Христі (так подаючи і нам спосіб прочитання СЗ), тобто говорить про  повноту Божого Одкровення у Ньому та діло Відкуплення, Ним звершене, чого обітниці та установи були прообразом, і це визначає зміст та композицію послання. Лист розпочинається із зіставлення Одкровення Божого у Христі (1,1-14) та сповіщеного через ангелів Закону (2,1-18), тож Христос вищий за нього, оскільки більший за ангелів. Так само Христос більший за Мойсея, як Син вищий за слугу у своєму домі та Землю Обіцяну, що була лише прообразом  Божого Спочинку, збереженого для Його народу (3,1-4,13). Будучи священиком по чину Мелхіседека, він понад священство СЗ (4,14-7,28), бо є „посередник кращого завіту, що заснований на кращих обітницях”, (8,6) та є служитель небесної святині (8,1-10,18), отож, „маючи завдяки крові Ісуса свобідний вступ до святині” (10,19) та такого „великого священика над Божим домом” (10,21), ми покликані зберігати стійкість у вірі, терпеливість у надії та перебувати у братерській любові (10,19-13,25), „маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри,” (12,1-2). Оскільки у Христі Старий завіт знаходить своє завершення, то й покарання за відпадіння від Нового Завіту-Союзу є більшим, ніж порушення умов Старого (Євр 12,25). На початку і при кінці послання (глл. 1-6 та глл. 11-13) центральною темою є Боже Одкровення, повнотою якого є Христос, центральна же і по розташуванню (глл. 7-10),  і за значенням, частина  говорить про Відкуплення, Ним звершене.

Уривок сьогоднішнього читання знаходиться якраз після того, як автор, довівши вищість  слова та служіння Христа (1,1-5,10), закликає зростати у Його пізнанні (5,11–6,12), зокрема, і через поглиблене дослідження Писання та обітниць, що в ньому містяться, та перед центральною частиною про досконалого первосвященика та джерело нашого спасення (глл. 7-10).

У першій частині гл.6 апостол закликає до зросту у пізнанні Христа («лишивши початкове вчення про Христа, звернімся до досконалішого…» в.1) та застерігає від відпадення від «доброго Божого слова й сил майбутнього віку” (в.5), протиставляючи  плідну та неплідну землю та долю, що їх чекає (вв.7-8). Важливий урок: зупинка та недбайливість у духовному зрості можуть призвести до збайдужіння та відпадіння. Тому автор, знаючи „діла й любов … і послуги” своїх слухачів, заохочує їх до старанності і терпеливості, наслідуючи „тих, які вірою і витривалістю успадковують обітниці”, зокрема і найперше Авраама (вв.10-12).

13 І справді, коли Бог учиняв Авраамові обітницю, не маючи поклястися ніким вищим, то поклявся самим собою,  Наша віра не є просто загальнолюдською мрією про перемогу добра чи прагненням кращого майбутнього, але спирається на чіткій обітниці Бога, підтвердженій урочистою клятвою, і тому є найперше довірою Тому, хто це зможе здійснити всупереч всім несприятливим обставинам та земним перешкодам. Ця обітниця, дана Аврааму, є водночас закликом до нього: через довіру і послух стати співучасником божого замислу спасіння людини (Бт 12,1-3). Багато раз і у різних формах вона повторена його наслідникам (Бт 15,1-21; 26,2-4; 28,13-15; Вих 3,6-10 інш.), але після випробування віри Авраама, що полягала у принесенні в жертву Богові „сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака”, Бог підтвердив, її поклявшись Самим Собою, зобов’язавшись її здійснити (Бт 22,16: „Клянуся мною самим – слово Господнє…). Ця клятва була винагородою Аврааму за його вірність та заохотило його до терпеливого очікування її здійснення (Євр 6,12-15).

14 кажучи: «Справді поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми.» 15 І він, завдяки довгій терпеливості, осягнув обітницю:

Обіцяне Богом благословення Авраама полягало у помножені його потомків ( Ізмаїл та його численні наслідники, інші діти Авраама, нащадки Ісаака) та виведення з них великого народу (нащадки Якова-Ізраїля), даруванні йому землі (завдатком якої стане придбаний клаптик землі для поховання Сари (Бт 23)) та тому, що в його „потомстві благословляться всі народи землі” (прообраз чого можна вбачати у порятунку Йосифом єгиптян від голоду). Проте ця обітниця пролунала, коли все їй суперечило: Авраам був старий і у нього з Сарою не було дітей, він був безправним, і, часами, беззахисним чужинцем на землі, яка належала іншим племенам. Відповіддю Авраама були довір’я та послух, а витривалість у терпеливості зробила його її спадкоємцем.

Обітницю, яка була прообразом „майбутніх благ”, Бог почав здійснювати ще за життя Авраама, проте вповні здійснив у Христі.

 

16 люди клянуться більшим від себе, і всякі їхні суперечки кінчаються клятвою на ствердження. 17 Тому й Бог, бажаючи дати спадкоємцям обітниці якнайсильніший доказ, що його рішення непорушне, вжив клятви,

В античності клятви мали юридичну силу і служили як аргумент, тоді як Бог або боги, до яких  закликалося, виступали немов би гаранти виконання обіцяного або свідками правдивості свідчення; в сучасних судах клятва є зобов’язанням говорити правду. Подібно і в сфері міжособових стосунків клятва є певною запорукою і зобов’язанням вірності. Свої обітниці Господь запевняє і скріплює своєю клятвою, що підтримати своїх вірних у випробуваннях, а оскільки немає клястись ким або чим, що було б вище за Нього, клянеться Самим Собою, Святим і Праведним. Тою клятвою Він зобов’язує Себе здійснити обіцяне, і  Він не зрадить, не зламає клятви : „Бог не людина, то й не рече неправди, не чоловік він, то й не має чого каятись. Чи може ж він твердити, а ділом не ствердити? Чи може сказати, а не доказати?” (Чис 23,19; пор. Мал 3:6).

Коли церква переживає період боротьби та випробувань, зносить зневаги та знущання та зустрічається зі спротивом та ненавистю (10,32-34), що не раз немов суперечать Божим Обітницям, клятва Бога, що є запорукою здійснення обіцяного, і приклад Авраама стають заохоченням до сталості і витривалості у вірі та надії.

18 щоб двома незмінними речами, в яких неможливо, щоб Бог казав неправду, ми мали сильну заохоту – ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам.

В Писанні СЗ є інші випадки клятв Божих, зокрема, Бог поклявся Давиду (Пс. 89,36.51; 132,11) в обітниці, яка мала сповнитись з приходом Месії, проте говорить про дві обітниці та їх зіставляє: Аврааму (Євр 6,12; пор. Бт. 22,16; Вих 32,13)  та первосвященику за чином Мелхіседека (Пс 110,4: Клявся Господь і каятись не буде: «Ти – Єрей повіки на зразок Мелхіседека.»). Про другу обітницю, її сповнення у Христі та значення для тих, хто є її спадкоємцем, апостол говорить у глл. 7-8.

19 В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, 20 куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архиєреєм повіки, на зразок Мелхіседека.

Ці два вірші слід читати у зіставленні з вв. 7,20-22, де йдеться про клятву з Пс 110,4, подібну до Бт. 22,16, якою Бог утверджу первосвященство Месії. Оскільки в Ісусі сповнюється обітниця, як священик за чином Мелхіседека він є „запорукою кращого союзу” (7,22), „що заснований на кращих обітницях” (8,6).

Якір, що не давав морю відірвати корабель від узбережжя під час стоянки, а під час шторму і рятував його від розбиття об скелі чи підводні каміння, в багатьох культурах є образом безпеки та надії (доречі, слід підкреслити подібність за формою хреста та якоря, хоча в античності він дещо інакші форми; римській якір, наприклад, за формою був подібний до христограми). Климент Олександрійський при кінці ІІ ст. по Хр. образ якоря вважав одним і найважливіших символів християнської віри.

Завіса відділяла святилище від „Святая Святих”, куди мав право увійти раз на рік лише первосвященик з кров’ю жертовної тварини на покуту і на очищення гріхів народу у великий День Покаяння (Лев 16; пор. Євр глл.7-9). „Святая святих” у скинії, та, згодом,  у храмі було місцем присутності Бога серед Свого народу на землі (пор.: Вих. 26,31-34; 1 Цар. 8,6-11), і пригадувало Райський Сад, з якого за гріх було вигнано людину. Земні святилище та обряд Відкуплення, які, ймовірно, ще існували в часах автора, протиставиться Небесному (8,1-5), куди ввійшов Ісус як архиєрей за чином Мелхіседека: „Христос же, з’явившись як архиєрей майбутніх благ, через більший і досконаліший намет, що зроблений не людською рукою, тобто не земної будови, –  і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю, – увійшов, раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення” (9,11-12).

Небесне святилище – це мрія і прагнення народу Божого  жити в Його присутності, що у посланні передається через образи майбутнього світу (2,5), спочинку для народу Божого (4,9) та міста Божого (11,16; 12,22-24; 13,14). Запорукою і завдатком цієї обітниці є Ісус, що Своєю жертовною смертю, Воскресінням та Вознесінням увійшов, розірвавши завісу, і залишається там, немов якір нашої віри та надії.  Він приніс за нас досконалу жертву „раз назавжди” (9,26), воссів праворуч Отця та заступається за нас (4,14-16; 10,19-22), тому ми маємо „завдяки крові Ісуса свобідний вступ до святині” (10,19).

Тому Його названо нашим „предтечею” – prodromos. У військовій термінології так називалось розвідників, що прокладали шлях для решти війська, або авангард, передовий підрозділ; у змаганнях так називалось переможців і так само називалось перші плоди. Він – не просто перший увійшов, але приготував нам дорогу та місце (Йо 14,2-3: „іду бо напоготовити вам місце”). Отож, подібно до Авраама, ми чужинці та приходні у цьому світі, що шукаємо батьківщини (11,14; 13,14), маючи Ісуса як запоруку здійснення Обітниці та вдивляючись в Нього, щоб „до кінця” зберегти довір’я та надію (3,6), „увійти до того відпочинку” (4,11), „триматися твердо віровизнання” (4,14) та „прийняти надію, призначену нам” (6,18).

о. Ігор Цмоканич

Назад

Розповісти