Коментар Євангелія на Неділю 16-ту після Зіслання Святого Духа (Мт. 25, 14-30) / Притча про таланти

90

14 І немов той чоловік, що, пускаючись у дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно. 15 Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому один, кожному за його здібністю, і від’їхав. 16 Той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, і придбав других п’ять талантів.17 Так само і той, що взяв два, також: придбав два других. 18 А той, що взяв лише один, пішов, викопав у землі яму та й сховав гроші пана свого. 19По довгім часі приходить пан слуг тих і зводить з ними обрахунок. 20 Приступив той, що узяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: Мій пане, – каже, – ти мені дав п’ять талантів, – ось я придбав других п’ять талантів. 21 Сказав до нього його пан: Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 22 Приступив і той, що взяв був два таланти та й каже: Пане; два таланти передав ти мені. Ось других два я придбав. 23 Сказав до нього пан його: Гаразд, слуго добрий і вірний! У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість твого пана. 24 Приступив і той, що взяв був лише один талант, і каже: Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: пожинаєш, де не сіяв, і визбируєш, де ти не розсипав. 25 Тому, зо страху, я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє. 26Озвався його пан і каже до нього: Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я пожинаю, де не сіяв, і визбирую, де я не розсипав. 27 Тож треба було тобі віддати мої гроші торгівцям, і я, повернувшись, забрав би своє з відсотками. 28 Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. 29. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має. 30 А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.

 

1. Контекст уривку.

            Говорячи про контекст будь якого уривку в Євангелії від Матея, слід відзначити одну дуже характерну літературну особливість цього Євангелія, яка полягає в чергуванні певного зразка, відповідно до котрого воно побудоване. Отже йдеться про те, що весь матеріал євангелист ритмічно уклав  в такий спосіб, що блоки розповідного матеріалу, які представляють діяльність Ісуса, змінюються блоками проповідницького матеріалу (т.зв. діяльні та навчальні частини). В Євангелії від Матея існує п’ять частин з великими промовами Ісуса:

1). Мт 5 – 7: т.зв. Нагірна проповідь, яка є своєрідною Конституцією Божого Царства (що правда, Матей як єврей, який пише до євреїв, щоб переконати їх, що Ісус це обіцяний пророками царствений Месія, замість вислову “Царство Боже”, вживає типовий для його одноплемінників термін “Царство Небесне”).

2). Мт 10: Місія Царства (Ісус посилає учнів на проповідь і навчає їх як вони мають поводитись та чого сподіватись).

3). Мт 13: Притчі про Царство (Ісус пояснює учням, яка природа Небесного Царства – як воно не помітно починається, росте і т. д).

4). Мт 18: Навчання про Церкву (йдеться головно про стосунки, які повинні існувати між синами і дочками Царства).

5). Мт 23 – 25 Остання промова Ісуса (Мт 23 містить гостру промову Ісуса супроти лицемірства фарисеїв, а в Мт 24–25 знаходимо слова Ісуса про долю Єрусалиму, – йдеться головно про 70-ті роки першого століття, та про долю світу перед Його другим приходом – Парусією).

            Матей навіть встановив формулу, щоб сигналізувати про ці підрозділи, закінчуючи їх висловом: «Коли Ісус закінчив [ці слова]” (7, 28; 11, 1; 13, 53; 19, 01; 26, 1).

            Відтак уривок Мт 25, 14–30 є частиною останньої великої промови Ісуса, за кілька днів перед Його Страстями та Воскресінням. В Мт 23 міститься доволі жорсткі слова Ісуса супроти лицемірства фарисеїв. В Мт 24–25 поміщене досить динамічне та насичене пересторогами останнє навчання Ісуса. Отож в Мт 24, 1–3 сказано, що існує тісний зв’язок  між зруйнуванням Єрусалиму та кінцем цього віку. Спочатку Ісус описує період між своїм першим пришестям та Парусією: будуть природні катастрофи, війни між народами, поява лжемесій, гоніння на Божий народ та загальне проголошення Доброї новини про Царство (Мт 24, 4–14). Далі Ісус говорить про катастрофу, яка скоро спіткає юдейський народ (про це ж говорив  в Мт 22, 7; 23, 38), кульмінацією котрої буде зруйнування Єрусалиму та Храму в 70 році (Мт 24,15–25). Потім (час відомий тільки Отцеві – Мт 24, 36) Син Чоловічий повернеться у великій славі у супроводі апокаліптичних знамень, щоб зібрати свій народ (Мт 24, 26–36). Та ж пересторога відноситься до повернення Сина Чоловічого в більш віддаленому майбутньому (Мт 24, 36–51): безсумнівність події та незнання термінів, повинні спонукати віруючих до пильності та вірності, оскільки ця подія принесе і спасіння і суд. Для увиразнення теми Ісус розповідає притчу про мудрих і не мудрих дів (Мт 25, 1–13) та притчу про таланти (Мт 25, 14–30). На завершення  Ісус розповідає притчу про овець та козлів (Мт 25, 31–46), в якій йдеться про потребу правильного відгуку на слова благовісників Христа; ті хто годує, одягає та піклується про них – засвідчує про прийняття звістки  апостолів  та їх Господа (Мт 10, 40–42).

2. Короткий коментар[i]

            Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Ісус входив в довіру до слухачів, і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб, спонукав її до рефлексій та відповіді на Його слово. Теми притч були взяті з звичайного життя, яким жили Його сучасники, й тому були близькі та зрозумілі для кожного.

14 . І немов той чоловік, що, пускаючись у дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно. 25:14.

            Багаті землевласники зазвичай залишали свій маєток під нагляд досвідчених керівників, яким довіряли вести своє господарство, контролювати витрати й доходи та примножувати багатство. Це могли бути вільні люди або (як у даному випадку) слуги.

15 . Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому один, кожному за його здібністю, і від’їхав.

            Хоча вартість таланту була різною в різні епохи в різних місцях, ми можемо орієнтовно оцінити ці таланти в 50, 20 і 10 тис. динаріїв, відповідно. Оскільки один динарій становив середній денний заробіток робітника, то ця сума була «малою» (25, 21–23) тільки для дуже багатої людини, яка, ймовірно, довірила своє багатство найбільш надійним і обережним слугам. Володіючи значним капіталом, вони могли вкласти його у вигідну справу, а оскільки більшість людей взагалі не володіли подібними сумами, щоб ними якось покерувати, то це була унікальна можливість отримати великий дохід. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом.

16 . Той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, і придбав других п’ять талантів. 17 . Так само і той, що взяв два, також: придбав два других.

            Кожному слузі були дані різні (але всім дуже великі можливості) таланти (суми грошей), кожному по його силі, і очікувалося, що вони сторицею повернуть їх. Бог визнає, що всі ми різні і не очікує від нас неможливого.

18 . А той, що взяв лише один, пішов, викопав у землі яму та й сховав гроші пана свого.

            Один з найбільш безпечних (але й найменш прибуткових) способів збереження грошей – закопати їх у землю. Такі скарби, у свій час не затребувані з різних причин, знаходять по сьогодні (В Лк 19 слуга вчинив ще гірше: він просто загорнув гроші в хустку, навіть не закопавши їх, що було вкрай нерозумно і небезпечно).

19 . По довгім часі приходить пан слуг тих і зводить з ними обрахунок.

            За відсутності регулярних транспортних засобів, час повернення навіть з добре спланованої поїздки визначити було важко. Ця притча, на відміну від попередньої, роз’яснює, що означає бути готовим. Це не означає перебувати в неробстві, – необхідно виконувати доручену справу, використовуючи всі наявні можливості.

20 . Приступив той, що узяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: Мій пане, – каже, – ти мені дав п’ять талантів, – ось я придбав других п’ять талантів.  21 . Сказав до нього його пан: Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 22 . Приступив і той, що взяв був два таланти та й каже: Пане; два таланти передав ти мені. Ось других два я придбав. 23 . Сказав до нього пан його: Гаразд, слуго добрий і вірний! У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість твого пана.

            Показово, що двоє слуг отримали однакову нагороду від свого господаря (21, 23), хоча сам характер вихідного завдання, а, отже, і його виконання були різними. В давнину був популярний принцип: чесність в малому свідчить про чесність у великому. Арамійське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято» (пор. 25, 10). Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим рабам.

24 . Приступив і той, що взяв був лише один талант, і каже: Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: пожинаєш, де не сіяв, і визбируєш, де ти не розсипав. 25 . Тому, зо страху, я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє.

            Третій слуга, ймовірно, був не так вже й дурний; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати гроші. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не відповідаю».

            Мати «менший» дарунок не означає не вживати належних зусиль для його реалізації. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його. Прагнучи убезпечити себе від помилки, він закінчив тим, що вчинив неправильно.

26 . Озвався його пан і каже до нього: Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я пожинаю, де не сіяв, і визбирую, де я не розсипав. 27 . Тож треба було тобі віддати мої гроші торгівцям, і я, повернувшись, забрав би своє з відсотками.

            Хоча практика давати гроші у ріст і суперечила єврейським законам (Вих 22, 25; Лев 25, 36–37; Втор 23, 19–20 ; Неєм 5, 7; Пс 14, 5; Прип 28, 8; Єз 18, 8,13,17; 22, 12), язичники не корилися його вимогам. Більше того, євреї могли залучити їх для здійснення подібних операцій, і тому багато представників єврейської знаті слідували грецьким звичаям, а не офіційним приписам юдаїзму. Подібно до того, як рабини могли розповідати притчі про царів через довгий час після зникнення царів з єврейської Палестини, Ісус міг сподіватися, що його слухачі зрозуміють мораль цієї притчі.

            Хоча третій слуга характеризує свого господаря, як жадібного й жорсткого підприємця (24), це не є алегоричним зображенням Бога; Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо Собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Таким чином ми підготуємо себе до Парусії.

28 . Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. 29 . Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має.

            У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, –  того Бог вчинить ще багатшим в часі остаточного розрахунку. Хто однак не посідає жодних скарбів, які беруться до уваги в небі (пор. Мт 6, 20), –  на Божому суді залишиться з нічим.

30 . А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.

            Темрява в інших текстах символізує пекло (пор. Мт 8,12).

3. Прагматичний аналіз

3.1. Ситуаційний контекст (як сприймали притчу сучасники Ісуса)[ii].

            В часах Ісуса історія про слуг і їх пана (який від’їжджає, давши їм завдання), безсумнівно, повинна була розглядатися як розповідь про відносини Бога та Ізраїлю. Мабуть, євангелист Лука хоче, щоб саме так ми розуміли його версію тієї ж історії (Лк 19,11–27). Якщо навіть у Нагірній проповіді можна бачити в першу чергу виклик Ісуса Ізраїлеві Його часу, то, можливо, нам слід сприймати цю притчу так само. При такому тлумаченні притча добре поєднується з 23-ю главою, в якій Ісус звинувачує книжників і фарисеїв. Можна припустити, що в притчі їх представляє лукавий слуга, який сховав гроші («талант») свого пана. У якому сенсі книжники та фарисеї отримали в дар свій талант? Їм було дано Закон Мойсея, Храм і почуття присутності Бога серед них . Їм були дані чудові обітниці, що Бог благословить не тільки Ізраїль, але і весь світ через Ізраїль. Проте вони закопали цей свій талант у землю, віддавши перевагу бути не світлом світу, а приберегти світло для себе (пор. Мт 5,14–16). Вони були негідними слугами, а тепер їх пан нарешті повертається і збирається спитати з них звіт. Прийдешнє руйнування Єрусалиму і Храму повинно бути сприйнято як покарання слуги, що не виконав веління свого пана.

            Але про кого ж йдеться в притчі, коли говориться про двох слуг, які залишилися гідні довіри свого пана? Здається, це ті люди, які у відповідь на заклик Ісуса настільки поширюють блага, даровані Ізраїлю, що вони стають вже чимось новим (пор. 2 Кор 5,17). Це слуги Царства Божого, яке подібно до гірчичного зерна, з якого виростає велике дерево (пор. Мт 13, 31–32). Такі люди – знак того, що це дерево вже починає цвісти. Коли Ісус прийшов до Єрусалиму, щоб прискорити останнє зіткнення між Царством Божим і його ворогами, віддані Христу учні уподібнюються до слуг, які правильно повелися з грошима, котрі їм довірили.

3.2. Сучасний контекст (що означає притча для сучасних християн).

            Завжди існує небезпека, що люди будуть сприймати християнство як своєрідну божественну екзаменаційну систему. Можна подумати, що Бог дав нам чітку програму поведінки і одного разу прийде, щоб провести вирішальний іспит, приготувавши для відмінників щось прекрасне, а для двієчників – щось жахливе. На перший погляд, ця притча, повинна тільки посилити це враження. Але, звичайно ж, ми повинні завжди протестувати проти такого погляду на Євангеліє і Бога. Ісус каже, що Він прийшов кликати не праведних, а грішників та знайти і врятувати заблуканих (пор. Лк 19, 9–10). Ісус стверджує, що митники та грішники, які провалили всі іспити юдаїзму, увійдуть в Царство Небесне попереду книжників і фарисеїв. Врешті ціла глава в Євангелії від Матея (23-тя) присвячена осторозі Ісусом самовпевнених лідерів єврейського народу. Отже, про що ж ця притча?

Зазвичай вважається, що так Ісус готує своїх учнів до довгого періоду Його відсутності, коли їм потрібно буде виконувати Його доручення; коли Він повернеться, то буде судити у відповідності з тим, наскільки вони впоралися з завданнями покладеними на них. В Новому Завіті знаходимо кілька місць в котрих є перелічені дари та служіння, які отримують члени Церкви: Рм 12, 6 – 8; 1 Кор 12, 8 – 10; 1 Кор 12, 28 – 30; Еф 4, 11; 1 Пет 4, 9 – 11. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: “Кожному дається виявлення Духа на  спільну користь (1 Кор 12, 7).” Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх.”[iii]  І чим більше дарів та чим вище служіння – тим більше відповідальності: наприклад єпископ відповідає перед Богом не тільки за себе, але й за священиків та вірних своєї єпархії, за те як голоситься Добра Новина та багато іншого. Подібно є з кожним станом та служінням – великі знання накладають велику відповідальність (пор. Лев 26, 18 Ам 3, 1 – 2).[iv] Зрештою «depositum fidei, що міститься у Святій Традиції та у Святому Письмі, був доручений апостолами усій Церковній спільноті».[v] Прикладом глибокого розуміння відповідальності за все, що отримав від Господа є Св. Ап. Павло, який пише: “Коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії (1 Кор 9, 16).”

Вся церковна спільнота, та кожен її по окремий член, усвідомлюючи, що «ми рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто нас (в тексті: вас) покликав з темряви у дивне світло (1 Пт 2, 4 – 5, 9)» повинні бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто у нас (в тексті: вас)  вимагає справоздання про нашу (в тексті: вашу) надію (1 Пт 3, 15)», та розвиваючи Богом даний дар або талант (Мт 25, 14 – 30; чи міну – Лк 19, 11 – 27), чи вдосконалюючи довірене  служіння, очікувати на прихід Господа Ісуса Христа.  А оскільки Господь прийде несподівано (пор. Лк 12, 40, 46; 1 Сол 5, 2 – 3) “вся наша істота – дух і душа, і тіло повинна бути збережена без плями на цю зустріч (пор. 1 Сол 5, 23)”, щоб не тільки уникнути покарання (пор. Лк 12, 47 – 48), але й прийняти від Господа нагороду (пор. Лк 19, 17,19) – увійшовши в Його радість (пор. Мт 25, 21, 23), та знайшовши себе записаними в книзі життя (пор. Одкр 21, 27).

            «Остаточний іспит», однак, у будь-якому разі потрібно розглядати в більш широкому контексті. Так, Бог дійсно з нетерпінням чекає, коли ж люди почнуть мудро використовувати блага, даровані Ним. Так, Ісус Христос прийшов як Еммануїл , щоб знайти серед Свого вибраного народу тих людей, які з користю використали щедрі Божі дари. І ми можемо з упевненістю повторити, що Бог і надалі буде через Ісуса зважувати все, що християни роблять протягом свого життя (пор. 1 Кор 3,10–15, 2 Кор 5,10). Все це дуже важливо і не повинно бути упущено. Проте ми повинні також завжди пам’ятати про те, що подібні притчі не дають повного уявлення про Творця світу – Бога, якій послав нам Ісуса на знак Своєї любові. Остання притча була розказана перед самим апогеєм всієї цієї історії, коли Син Людський віддасть «душу Свою як викуп за багатьох» (пор. Мт 20, 28). Жахаючись того, що деякі люди, за словами Ісуса, будуть кинуті у темряву, де стоїть «плач і скрегіт зубів», ми завжди повинні пам’ятати, що Він сам був на шляху до такої пітьми, де навіть Він відчув себе покинутим Богом (пор. Мт 2, 45–46).

о. д-р Юрій Щурко, УКУ


[i]Окремі фрагменти коментаря взято з Carson D.A., France R.T., Motyer J.A., Wenham G.J, (eds.) New Bible Commentary IVP, Leicester 1994, та  КИНЕР К., Библейский культурно-исторический комментарий, Ч.2 Новый Завет  (пер. с англ.), Санкт – Петербург  2005 (обидва є в електронному вигляді без зазначення сторінок).

[ii] Окремі фрагменти сприйняття притчі сучасниками Ісуса та її значення для нашого часу взято з РАЙТ Н. Т., Матфей. Евангелие.популярный комментарий,Москва 2010 (електронне видання без зазначення сторінок).

[iii]  А. Джирланда стверджує: «Починаючи від першого вибрання, вибрання Авраама, Бог об’являє, хоч тоді ще не в цілком ясний спосіб, що цей вибір має на меті «благословення», яке, починаючи від потомства Авраама, повинне буде охопити всі народи землі (Бут 12,3). Так само буде й з усіма іншими людьми, «вибраними» на те, щоб бути посередниками між Богом і людиною (напр., Мойсей, судді, царі, пророки, апостоли). Те саме треба сказати про Ізраїль, як народ: його було вибрано з ціллю певної місії, яку він повинен був сповнити для всіх людей, щоб на конкретному історичному рівні виявити те, що Бог мав намір здійснити на рівні цілковитого спасіння, призначеного для всіх людей.» – А. Джирланда, Ключ до Біблії. Старий Завіт (перекл. з іт. A. Girlanda, Antico Testamento. Iniziazione biblica. Edizioni San Paolo, 2002) Львів,  2006, 23

[iv] К. Кинер, Библейский культурно-исторический комментарий, Ч.2 Новый Завет, (пер. с англ.), Санкт – Петербург, 2005, 186

[v]  Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко – Католицької Церкви, 2002, 34

Назад

Розповісти