Коментар Апостола на 13-ту Неділю після Зіслання Святого Духа (1 Кор 16, 13-24)

134

13 Чувайте, стійте у вірі, будьте мужні, кріпіться. 14 Нехай усе у вас діється в любові. 15 А благаю вас, брати: Ви знаєте родину Степани, що вона первісток Ахаї і що вони віддали себе святим на службу; 16 то щоб і ви також піддавалися таким людям і кожному, хто трудиться та працює з ними. 17 Я тішуся приходом Степани, Фортуната й Ахаїка: вони вашу неприявність засту-пили, 18 бо заспокоїли мій дух і ваш. Отож, шануйте таких. 19 Вітають вас Церкви азійські. Вітають вас у Господі сердечно Акила і Прискилла з їхньою домашньою Церквою. 20 Всі брати вас вітають. Вітайте один одного святим цілунком. 21 Привіт моєю рукою, Павловою. 22 Як хтось не любить Господа, анатема на нього! «Маран ата!» 23 Благодать Господа Ісуса з вами! 24 Любов моя з усіма вами у Христі Ісусі!

Контекст

Фрагмент «Першого послання до Коринтян», який ми читаємо цієї неділі, є закінченням 16-го розділу і цілого послання загалом.

Згуртувавши коринтських християн, які ділилися на різні угрупування (1Кр 1–6), відповівши на запитання, поставлені йому самими коринтянами в листі до Павла (1Кр 7–10), подавши розпорядження, спрямовані на те, щоб усунути деякі непорядки, які виникали на літургійних зібраннях (1Кр 11–14), апостол детально викладає правду про Ісусове та наше воскресіння, яка викликала сильну критику у грецькому середовищі.

Таким чином Павло переходить до завершення листа.

У 16-й главі обговорюються питання повсякденного практичного християнського життя, адже пізнання істини повинно нероздільно поєднуватися з способом і практикою життя.

В цьому розділі Апостол дає настанови щодо збору пожертвувань для єрусалимських християн (1-4), потім обіцяє сам прийти в Коринт з Ефесу через Македонію (5-9), просить дружньо прийняти Тимофія (10-11), інформує про Аполлоса (12), знову закликає не спати, мужньо і твердо стояти у вірі (13-14), просить про дім Степана (15-18), передає вітання (19-20), ставить власноручний підпис і благословення (21-24).

Читання тексту

«13 Чувайте, стійте у вірі, будьте мужні, кріпіться.»

Основне значення дієслова γρηγορεω (ґреґорео) є «будити, пробуджувати», але також означає «бути насторожі, бути напоготові, остерігатися». На українську мову перекладають, як «чувати» або «пильнувати». Саме так наказував своїм учням Ісус Христос, навчаючи про «прихід Сина Чоловічого» (див. Мт.24,42; 25,13; Мк.13,35), а також, коли просив апостолів про молитву в Гетсиманії (див. Мт.26,38; 26,41; Мк.14,34). Так само і апостол Павло звертався до ефеських пресвітерів, перестерігаючи їх перед «хижими вовками», які ввійдуть в стадо Боже.

Людина, що спить, фізично перебуває у стані, подібному на смерть, а думками – у примарному світі снів. Людина духовно спляча (=духовно мертва) теж перебуває у світі ілюзій, вважаючи цей світ, в якому живемо, за реальний, а тому прикладає всі зусилля, щоб здобути всі його «цінності»: здоров’я, гроші, владу, славу… Себе ж вона бачить майже досконалою, якщо не ідеальною, то точно доброю, кращою за інших, яка постійно всім лиш робить добро, і єдиною, яка постійно права та є критерієм істини. Як вранці не хочеться вставати, а хоч ще кілька хвилинок побути в стані сну, так і духовне пробудження є болючим: ті цінності, які видавалися значними, насправді минають безслідно, а «добота», якою, здавалось, наповнене життя, виявилась тоненькою плівкою самообману, за якою прикривалися гниль і сморід всіх важких гріхів. Та ще «страшнішим» є усвідомлення того, що самому ці гріхи не почистиш, потрібен Спаситель, Який може і хоче витягнути тебе з цього стану, Який вже заплатив величезну ціну твого спасіння, віддавши на хресті Своє життя за тебе, так, за тебе, такого грішника, бо Він – Ісус Христос, Богочоловік – любить тебе безмежною любов’ю.

Пробудись, не спи і будь насторожі, щоб знову світ не відірвав тебе від твого Господа – твоєї скелі, твоєї твердині, твого Спасителя (2Сам.22,2).

У грецькій мові слово στεκω (стеко) «стояти» має не лишень пряме значення «перебувати у вертикальному положенні», але також, як військовий термін, означає «утримувати позицію, не відступати». У посланні до ефесян чіткіше розуміється таке значення: «Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. Стійте, отже…» (Еф.6,13-14).

Стояти – це продовження попереднього наказу «прокинутися». Коли ми пробудилися і продовжуємо лежати, то легко є задрімати знову, а коли встанемо, то починаємо діяти. Людина не може довго стояти нерухомо. Вона починає переминатися з ноги на ногу, шукаючи точку опори. «Стояти у вірі» – це знайти свою опору в Бозі.

Слово ανδριζομαι (андрідзомай) – «ставати мужнім» у всьому Новому Завіті вжито тільки один раз. Це є дієслівна форма, утворена від іменника ανερ (анер), яке означає «мужчина, зрілий чоловік». В Септуагінті (грецькому перекладі Старого Завіту) воно зустрічається в книзі Ісуса Нав.1,6. Термін цей не має родової приналежності, тобто, він не відноситься тільки до чоловіків, але він є закликом до всієї Церкви жити і діяти, як це належить духовно зрілим і хоробрим віруючим.

Слово κραταιοομαι (кратайоомаі) «кріпитися, ставати міцним» в пасивній формі вживається також в Лк. 1,80, коли говориться про духовний зріст Івана Хрестителя: «Дитя ж росло й скріплялося на дусі…» та Лк. 2,40, коли мова йде про малого Ісуса Христа: «Хлоп’я ж росло й міцніло, сповнюючись мудрістю».

Мужнє перенесення випробувань приводить до духовного скріплення, до зміцнення у вірі.

14 Нехай усе у вас діється в любові.

В грецькому тексті слово παντα (панта – «все» ) стоїть на першому місці, щоб підкреслити, що немає ніяких винятків. В Коринті між християнами виникли поділи, згіршення, вихваляння і погорди одні одними, проник навіть гріх розпусти. Ця ситуація могла бути виправлена тільки настановами апостола і практикуванням діяльної любові до інших. Тому Павло використовує тут слово αγαπη (аґапе), що означає не почуття, а конкретні дії для добра інших.

Читаючи 16-й розділ, можна відчути, що вірші 13 і 14 ніби блискавка прорізують спокійний тон завершальної інформації. Вони звучать, як накази командира: «Як вартовий – будь завжди напоготові; вразі нападу – стій твердо і не відступай ні на крок; в часі битви – будь мужнім; як добрий воїн – завжди ставай міцнішим і вправнішим». Це розпорядження щодо духовної боротьби, а щодо людей, то головним мотивом до діяння є любов, про яку детально апостол написав у 13-му розділі.

 

15 А благаю вас, брати: Ви знаєте родину Степани, що вона первісток Ахаї і що вони віддали себе святим на службу; 16 то щоб і ви також піддавалися таким людям і кожному, хто трудиться та працює з ними.

 

Фраза «А благаю вас, брати…» стосується 16-го вірша, а друга половина 15-го – це ніби вставка в дужках, але дуже важлива. В перекладі Хоменка виглядає, що Степана є жінкою. Все ж більшість перекладів та граматичні аналізи схиляються, що це ім’я чоловіче. Та це не надто важливо. Важливим є приклад, який подає вся родина Степана. Вони стали «первістками», тобто першими, хто навернулися до Христа, ніби перший плід з великого врожаю в провінції Ахаї, столицею якої було місто Коринт, зібраний Павлом для Господа.

«Істинно, початок повинен бути кращим за все інше, чого він є початком, – це Павло і засвідчив про них такими словами. Вони, як я сказав, не тільки щиро увірували, але й на ділі показали велике благочестя, високу чесноту і ревність в ділах милосердя. І не тільки цим він доводить їх благоговіння, а й тим, що вся родина була сповнена благочестя. А наскільки вони були ревними у добрих справах, це (апостол) показує в подальших словах: вони присвятили себе на служіння святим. Чи чуєте, яку він дає похвалу гостинності? Не сказав: служать, але: «і що вони присвятили себе на служіння святим»; таке життя вони обрали собі назавжди, про це й піклуються» (Св. Іван Золотоустий, Бесіди на 1 послання до Коринтян, 44,2).

Сучасні екзегети припускають, що мається на увазі також служіння пресвітера чи єпископа, що стає підставою прохання, яке висловлює Павло до коринтян: «…щоб і ви також піддавалися таким людям і кожному, хто трудиться та працює з ними.»

Термін υποτασσω (гіпотассо) «піддаватися, підкорятися» теж був військовим і описував порядок підпорядкованості у військах.

Також тут можемо помітити гру слів між «віддали (дієслово τασσω – тассо) себе святим на службу» і віруючі, що підпорядковують (гіпо+тассо) себе духовній владі. Будь-яке служіння в Церкві є саме служінням, а не способом покерувати, утвердити свою волю чи задовольнити свої амбіції. «Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте» (Рим.12,10).

19. Вітають вас у Господі сердечно Акила і Прискилла з їхньою домашньою Церквою.

З подружжям Акилою та Прискилою апостол Павло познайомився в Коринті (Дії 18,2), куди вони переселилися з Риму після наказу імператора Клавдія (49-50р.), за яким всіх євреїв було вигнано з столиці імперії. Як і апостол, вони були юдеями і виготовляли намети. Тепер же вони передають вітання братам по вірі з Ефесу, де перебуває Павло. Пишучи послання до римлян, апостол вітає це подружжя і «їхню домашню Церкву» (Рим.16,3-5). Зрозуміло, що спеціальних храмів тоді не було, а місцями для зібрань на спільну молитву, науку апостолів та ламання хліба служили доми заможніших християн, де були великі кімнати. Виходячи з контексту, оселя Акили і Прискили не була місцем для недільних зібрань, скоріше для домашньої молитовної групи. Їхнє помешкання всюди ставало місцем миру, відпочинку, дружби для самотніх, спокушуваних, сумних та тих, які втратили надію. Де б вони не були, у них завжди перебував Христос, який перетворював їхній дім на Церкву, на місце зустрічі з Богом.

20. Вітайте один одного святим цілунком.

Святий Іван Золотоустий пояснює так: «Таке доповнення – вітатися святим поцілунком – він [апостол] робить тільки тут. Чому? Тому що (між коринтянами) було велике розділення; вони говорили: “я Павлів”; “я Аполосів”; “я Кифин”; “а я Христовий” (1Кор.1: 12); одні з них недоїдали, а інші впивалися; між ними відбувалися сварки, чвари і суди: навіть через самі дари благодаті у них була велика заздрість і велика гордість. Примиривши їх своїм умовлянням, він справедливо велить їм єднатися і святим поцілунком; він міг з’єднати їх і зробити єдиним тілом, – він святий, якщо позбавлений підступності й лицемірства» (Бесіди на 1 послання до Коринтян, 44,2).

Вітатися поцілунком – це був звичай ранньої Церкви. Дехто припускає, що це був поцілунок не в губи чи в щоку, а в руки. Можливо, що з часом він перетворився у рукостискання. Цей звичай розкриває нам, що між християнами були сердечні, щирі, дружні стосунки. Хоч громади на той час не були великими, але щось неправильне є у великих парафіях, де люди часом не знають один одного навіть по імені. У всіх християн є спільний Христос, який творить з нас Церкву – Своє Тіло, яке є не лише «духовною єдністю у вірі», але і спілкуванням. Важливо, щоб християни не обмежувались до недільного відстоювання Служби Божої, а творили спільноти, малі молитовні групи чи Біблійні кола, де б центром, який гуртував би людей, був Христос, а виявом правдивої любові, якщо не «святий поцілунок», то були хоча б щирі дружні обійми добрих приятелів.

21. Привіт моєю рукою, Павловою.

В Римській імперії для написання листів були спеціальні секретарі. Апостол Павло користувався послугами такого писаря, та на знак того, що цей лист саме від нього, він власноручно його завершує.

22. Як хтось не любить Господа, анатема на нього!

В староєврейській мові терміном «херем» (חרם) називали те, що посвячувалося Богу (див. Лев.27,28, Септуагінта перекладає, як анатема), а також те, що було огидним в очах Божих та призначалось для знищення (див. Втор.7,26; І.Нав.6,17-18; 17,12).

У Новому Завіті термін анатема й однорідні йому слова використовувалися в декількох різних значеннях:

1) клястися ціною власного життя (див. Дії 23,14);

2) клястися і зарікатися (див. Мк.14,71);

3) якась форма прокльону, пов’язана з Ісусом (див. 1Кор.12,3);

4) відлучати когось або щось Богу для здійснення суду або знищення (див. Рим.9,3; 1Кор.16,22; Гал.1,8-9).

Значення прокляття «анатема» набуло з часом. В первісній Церкві це була передача людини, яка не хотіла направлятися з гріхів, в руки Божі, щоб Господь Сам спасав його, якими шляхами Він сам знає.

«Маран ата!» – це грецька транскрипція арамейського виразу, який вживався на християнській літургії. Точний переклад його є дотепер не виясненим. Це може означати:

1. «Прийди, Господи!», таким чином ця фраза виражає і бажання християн якнайскорішого приходу у славі нашого Господа і Спасителя Ісуса.

2. «Наш Господь прийшов», чим висловлюється впевненість, що спасіння наше вже відбулося через Христа.

3. Теж можливим перекладом є в теперішньому часі: «Господь приходить», що вказує на постійну Божу присутність і, як писав апостол Павло до Коринтян у другому посланні 6,2: «Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння.»

о. Захар Михасюта

Назад

Розповісти