Коментар Апостола на Неділю Всіх Святих, 1-шу по Зісланні Святого Духа (Євр 11, 33-12, 2)

167

[Святі всі,] 33 що вірою підбили царства, чинили справедливість, обітниць осягнули, загородили пащі левам, 34 силу вогню гасили, вістря меча уникали, ставали сильні, бувши недолугі, на війні проявили мужність, наскоки чужинців відбивали. 35 Жінки діставали назад своїх померлих, які воскресали. Інші загинули в муках, відкинувши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння. 36 Інші наруг і бичів зазнали та ще й кайданів і в’язниці; 37 їх каменовано, розрізувано пилою, брано на допити; вони вмирали, мечем забиті; тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, гноблені, кривджені; 38 вони, яких світ був невартий, блукали пустинями, горами, печерами та земними вертепами. 39 І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, 40 бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість.

(12) 1 Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, 2 вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри, який, замість радости, що перед ним була, витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги, і який возсів праворуч Божого престолу.

Вступ

У першу неділю після Зіслання Святого Духа Церква творить спомин «всіх святих», якими є сила силенна «свідків віри», починаючи від праведного Авеля та доходячи до мучеників за віру. І якщо літургійні стихири наголошують зокрема на християнських мучениках і святих, то сьогоднішнє читання з Апостола, взяте з Послання до Євреїв 11,33-12,2, ставить нам перед очі взірці віри зі Старого Завіту, закликаючи і нас стати учасниками цього собору святих свідченням власної віри у Христа.

Для того, однак, щоб краще зрозуміти вістку і заклик сьогоднішнього уривку зі Святого Апостола, подивімся в основних лініях на зміст усього 11 розділу Послання до євреїв.

Послання до Євреїв, розділ 11

Автор Послання до євреїв закінчує центральну частину цього послання про Христову жертву запрошенням увійти у небесну святиню «дорогою новою і живою» (Євр 10,20), започаткованою Ісусом – «великим священиком над Божим домом» (Євр 10,21), яким є спільнота віруючих, Церква. Віруючі повинні наблизитися до Бога щирим серцем «у повноті віри» і зберігати непохитним визнання надії для того, щоб Бог залишився вірний своїй обітниці (пор. Євр 10,19-23). Без огляду на випробування і переслідування, християни запрошені витримати у вірі для того, щоб одержати Божу обітницю (Євр 10,36). Для підтвердження цієї перспективи автор цитує один уривок з пророка Авакума: «А праведник мій з віри буде жити; коли ж він відступить, моя душа не матиме вподобання у ньому» (пор. Ав 2,4)». Відтак автор Послання до євреїв коротким заохоченням впроваджує наступну секцію про віру «отців»: «Та ми не з тих, що відступають собі на погибель, а з тих, що вірують, щоб врятувати душу» (Євр 10,39).

У короткому огляді 11 розділу автор проходить основні етапи біблійної історії, представленої в зразкових постатях віри. У Старому Завіті можемо віднайти не один прецедент такої проповіді про «віру» отців, як наприклад у 1 Мак 2,51-60; Сир 44-50; Муд 10-12; Пс 78; 105-107; 135-136. Усі вони служать, щоб впровадити читача у цю таку велику «хмару свідків», щоб зробити і його учасником свідчення віри і, отже, так само й історії спасіння.

Розділ 11 розпочинається тематичним змістом, в якому стверджується, що «віра є запорукою того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих» (Євр 11,1). Цей вірш став свого роду богословським означенням віри як дочасного посідання й певного пізнання небесних дійсностей (пор. 6,5; Рим 5,2; Еф 1,13н). Віру тут розуміють як життєве, особове відношення з Богом, відкрите на майбутнє сповнення його обітниць. Відтак іде представлення першої групи осіб, запропонованих як зразки віри: Авель, Енох, Ной, Авраам-Сара, Ісаак, Яків, Йосиф, Мойсей, (Ісус Навин), Рахав. Все ж таки двома найбільш підкресленими постаттями віри є Авраам (Євр 11,8-19) і Мойсей (Євр 11,23-29).

Духовна драма віри Авраама розгортається у трьох актах: покликання і подорож в напрям обіцяного Богом майбутнього, що стосується землі і майбутнього міста (Євр 11,8-10); очікування сповнення обітниці, що стосувалася потомства (Євр 11,11-12); випробування, що полягало у жертвоприношенні Ісаака, пророчого образу Ісуса (Євр 11,17-19). У центрі цього образу, присвяченого Авраамові, віднаходимо загальне розважання про віру патріархів «чужинців» і паломників на землі в очікуванні майбутнього міста, «будівничим і засновником» якого є Бог (Євр 11,10). Образ майбутнього міста натякає на зміст християнської надії, основаної на вірі в Ісуса Христа (пор. Євр 13,13-14).

Також історія Мойсея перечитана на фоні христологічної віри. У дійсності Мойсей, ще маленькою дитиною врятований від загрози смерті, вже як дорослий вибирає бути солідарним з людом Божим і приймає «наругу вибраного народу» (дослівно «наругу Христа»[1] замість багатства і слави Єгипту. Кидаючи виклик погрозам фараона, Мойсей покидає Єгипет, дивлячись в обіцяне Богом майбутнє. Святкування Пасхи, відтак, буде позначене кропленням кров’ю, символом спасіння для Ізраїльтян, які переходять через Червоне Море наче по суші, коли, натомість, єгиптяни загинуть у водах моря. Ця остання подія є вершиною шляху віри Мойсея, який зображає досвід віри християн.

У другій серії образів автор представляє героїв і мучеників віри, починаючи суддями і доходячи аж до пророків, убитих за віру[2] (Євр 11,32-40). Наголос поставлено на воскресінні мучеників, як на перемозі над смертю. Також і цей досвід віри випереджає християнську віру, основану на небесному прославленні Ісуса. У висновку автор встановлює ясний зв’язок між вірою отців і вірою християн. Віруючі першого союзу (Старого Завіту) осягають «досконалість» – есхатологічне сповнення спасіння – разом з віруючими в Ісуса Христа (Євр 11,39-40).

Характерними рисами віри біблійних персонажів є те, що ця віра є особова і динамічна. Усі вони  живуть свою віру в історичних обставинах власного життя. Їхня віра відкрита до майбутнього сповнення, як перевершення смерті через воскресіння, яке виливається у повній єдності з Богом. Одним словом, віра, яка спасає, охарактеризована життєвим відношенням з Богом, яке гарантує вічність понад швидкоминучість смерті.

Роздуми

Сьогоднішній уривок, на противагу численним іменам свідків віри від Авеля до Самуїла, яких автор перелічив з в.4 по в.32 цього одинадцятого розділу, вже більше не подає жодного імені, з одного боку даючи деякі натяки для їхньої ідентифікації, а з іншого просто перелічуючи численні категорії осіб, які постраждали за віру. Ймовірно в. 35 («Інші загинули в муках, відкинувши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння») натякає на Макавеїв, яких героїчна боротьба за свободу народу і чистоту віри, ще була дуже живою в пам’яті народу в часи Ісуса. Вв. 36-38 описує нам людей, які точно не жили в комфорті спокійного життя. «На що ви вийшли подивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж вийшли подивитись? На чоловіка, одягненого в одежу м’яку? Таж ті, що носять м’яку одежу, сидять у царських палацах. Чого ж тоді вийшли? Побачити пророка? Так, кажу вам, і більше, як пророка» (Мт 11,7-9). Але і цей пророк гине, саме тому що пророк. Саме тому, що він є людиною віри, тому що усе своє життя покладає на Бога, він ризикує зустрітися із численними труднощами. Але Господь обіцяє не так легке подолання труднощів, чи навіть цілковиту їхню відсутність, а силу, спроможність подолати усі труднощі. Ймовірно маємо тут натяк на Івана Хрестителя, який, незважаючи на те, що був найбільший «між народженими від жінок», все ж таки «найменший у Небеснім Царстві більший від нього» (Мт 11,11). Бо Бог не хотів, щоб усі старозавітні святі, мученики і пророки, осягли без нас досконалість!

Вони одержали обітницю, але в інший спосіб; вони також одержали спасіння і стали зразками нашого життя. Однак, лише жертва Христа дозволила їм осягнути повноту досконалості, яку ми вже змогли отримати; отже, лише разом з нами вони можуть втішатися повнотою обітниці, але не раніше. Цей величавий задум здійснюється властиво для нас, які живемо в ці «останні часи». Бог уже говорив отцям у давнину, але тепер нам сказав набагато більше: Він дав нам свого Сина. Увесь цей довгий список в наростанні служив лише одному: щоб сказати вкінці: «найкраще подароване нам».

Можемо, таким чином, продовжити читати цей уривок, розпочинаючи писати новий список осіб віри, які стали для нас прикладом; можемо зробити своєрідний синтез святих з історії Церкви від Ісуса аж по наші дні. Спробуймо нагадати собі найважливіші постаті із нашого духовного життя, всі ті особи, які передали нам щось із їхнього досвіду віри. Спробуймо, на зразок автора Послання до євреїв, отже зробити такий собі список свідків нашої віри. Зрештою ми на тій самій дорозі! Не знаємо докладно кожного наступного кроку, але добре знаємо мету і дивимося понад видиме: і жоден землетрус, жодна буря не зможе нас захитати, бо самі ми твердо стоїмо на скелі віри у Христа!

У 12 розділі велике число свідків, представлених у розд. 11, стає заохоченням: ми не самі на цій дорозі, ми не перші, що розпочинаємо цей шлях; натомість ми у добрій компанії. Це всі ті, які перед нами вже перейшли цей шлях і осягнули повноту життя. І всі вони залишилися в нашій пам’яті, у нашому житті, які великі зразки, досяжні і можливі до наслідування, тому що всі “зліплені з тої самої муки” і всі обдаровані тою самою благодаттю.

«Якщо вони змогли, то чому не міг би і я?». Власне, можу! І саме це бажає сказати нам автор Послання до євреїв, перелічуючи цю «хмару свідків»: ми в оточенні сили силенної людей, які перед нами вже пройшли наш шлях, зустрічаючи на своїй дорозі ті самі наші труднощі, але і подолали їх світлом власної віри.

Вкінці, автор Послання звертається до спільноти – і до кожного з нас – відкинути все те, що обтяжує нас для того, щоб могти з легкістю бігти по дорозі, яка стоїть перед нами. Ми повернули свій погляд в минуле, вдивляючись в патріархів, суддів, пророків, усіх тих свідків, які приготовили дорогу Христові; відтак ми пройшли 2000 років церковної історії з великими прикладами християнської святості, які позначили наше життя і нашу духовність (вистачає ще раз собі нагадати про наші літургійні тексти). А тепер подивімся вперед! Перед нам біг, змагання, а не лише якась собі прогулянка на природі.

Автор Послання говорить про змагання (грецькою ἀγῶνα, з чого походить і наше слово «агоніст», учасник змагань, суперник, претендент на приз). Отже, йдеться про справжнє змагання, боротьбу, а не тільки якусь розвагу, щоб час скоріше минув. Наше життя – це не якесь там дозвілля, тому що ми біжимо для того, щоб отримати нагороду. Святий апостол Павло не один раз вживає цей образ у своїх листах і тут знаходимо ту саму думку: іде змагання, в якому ми повинні бігти, а для того, щоб бігти, треба бути легким. Не можна швидко бігти з великими тягарем на спині. Тому треба відкласти тягар, тобто гріх, який обтяжує нас і заплутує. Бо гріх – це тягар, який блокує розвиток нашого життя, гріх – це наше каліцтво, наша неповносправність. Гріх – це моя неспроможність любити, це тягар мого характеру, моїх схильностей, моїх уподобань, упереджень і звичок: це – моє важке «я»; «я», яке розрослося і стало занадто важким, стало тягарем, який не дозволяє вже бігти мені вперед. Отже, треба позбутися цього «я» для того, щоб могти бігти «витривало» (грецькою ὑπομονή, що можна також зрозуміти як «спротив під тиском», стійкість). І ми не самі: довкола нас «хмара свідків», тобто тих, які цей біг вже перейшли і тепер можуть своїм словом, своїм прикладом підтримати і нас.

Вкінці, автор подає нам ще останню вказівку для успішного бігу, успішного завершення змагання, перемоги: «вдивлятися пильно в Ісуса». Не можна триматися дороги, якщо будемо тільки дивитися собі під ноги: може і не спіткнемося ногою об камінь, але легко вдаримося головою у стовп, або взагалі опинимося перед стіною чи у прірві. Одним словом, для того, щоб втриматися на дорозі, потрібно уміти дивитися вперед. А для нас віруючих, оцим “вперед” є вічність, є Христос, який супроводжує нас на нашій дорозі вже тут і на землі, але і чекає на нас у своєму Царстві, щоб подарувати нам радість вічного життя.

Висновок

Сьогодні в Неділю всіх святих Церква подає нам до читання і роздумування цей уривок з Послання до євреїв не тільки для того, щоб подати нам життя віри праведників і святих усіх часів як приклад до наслідування, але і для того, щоб запевнити нас усіх – що йдемо тим самим шляхом свідчення віри – в їхній підтримці, але зокрема, щоб відкрити нам «секрет» їхньої перемоги над смертю: пильний погляд в Ісуса, який сам витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги, щоб вкінці возсісти праворуч Божого престолу.

Долучімося і ми своїм свідченням віри до цієї “хмари свідків”!

о. Тарас Барщевський



[1] «Наруга Христа – це наруга народу Божого (в.25), посвяченого для Бога (Вих 19,6). Але автор Послання до євреїв впізнає у цьому помазаникові Месію Ісуса, задля якого вже Мойсей «у вірі» страждав.

[2] Зокрема тут йде натяк на пророка Ісаю, який, згідно з одним апокрифом, був розрізаний пилою за наказом царя Манассії.

Назад

Розповісти